Розділ 5. Шрами минулого

Я сиділа на ліжку. Розглядала ворсинки на килимі — світлі та довгі, акуратно причесані щіткою пилососа. І як вони так рівно лягають один до одного?

— Поліно…

І навіщо він говорить зі мною? Немов щось зміниться від слів. Чомусь раніше вони здавалися суттєвими, а тепер… Краще б я нічого не знала!

— Що?

Влад сів поруч. Зараз заспокоюватиме. Наплете, що не може розповісти всього, але я маю вірити. Можливо, обійме…

— Ти б померла.

Я звела на нього очі. Несподівано! Я навіть здивувалася.

— Ми ніколи особливо не були відвертими один з одним.

— Ти не був відвертим, — виправила я.

Влад кивнув.

— Правильно. У моєму житті стільки лайна, і багато про що тобі не треба знати. Але це стосується і тебе, і приховувати більше не має сенсу.

Я знову глянула на килим. І коли встигла заплямувати його в кутку? На світлому якась огидна темна пляма — недобре.

Душно якось, треба провітрити.

— Тан повернувся до міста ще коли ми жили разом. Його надто довго не було, і я безтурботно вирішив, що ненадовго можу… — Він замовк.

На комоді розмірено цокав годинник, розбавляючи тишу. Тиша обтяжувала. Обволікала і вповзала всередину густим туманом, роблячи думки в’язкими, неповороткими.

Влад зітхнув і продовжив:

— Я не знав, що ти — атлі. Напевно, сутність сольвейга в тобі сильніша за належність до племені. Коли Тан повернувся до Житомира, я порвав із тобою. Нас нічого не пов’язувало, і я не міг ризикувати. Минулого разу Тан викрав Лару…

Я голосно зітхнула. Панорама перед очима сіпнулась і затьмарилася сльозами. Пальці мимоволі смикали тканину туніки.

— Я думав, якщо підеш, будеш у безпеці, — продовжував Влад. — Але Тан однаково знайшов тебе. Можливо, хотів мене перевірити, а може, знав…

— Знав що?

— Ти моє слабке місце, Поліно.

— Слабке місце?

Він заплющив очі й похитав головою.

Обійми приголомшили та обеззброїли. Підсилили страх і шок від звістки, що навалилася на плечі. Я завмерла в цьому вирі, боячись поворухнутися, дозволити впустити в себе інформацію. Здавалося, мене просто розірве.

Дихати було важко — повітря застрягло десь у горлі. Голова паморочилася.

— Ти розумієш, як я злякався, коли ти пішла до нього? — Низький шепіт десь зовсім поряд розслаблював, заспокоював, і водночас розбурхував давно поховані емоції. — Сама пішла. Ти навіть не уявляєш, що Тан міг зробити з тобою!

— Мене викрали, — виправила я тихо, хоч це вже здавалося несуттєвим. Цілком зайвим після його слів, після дикої правди, яка проходила повз мене всі ці роки.

Як же хотілося, щоб я її знала тоді! Чому він не сказав?

Яка різниця? Тан знову тут, і тепер я винна йому.

— Куди й навіщо їде Гліб? — Запитала я та обережно відсунулася. Потрібно думати, а для цього необхідно бути якомога далі від Влада. Далі від емоцій — не до чого вони зараз. Я не можу дозволити собі помилитися ще раз.

— Тан захистив свою жилу темною магією. І навіть мисливцеві не під силу вбити його. Але це може зробити інший чаклун. Точніше, навіть не він сам.

— Його ніж, — здогадалася я.

— Мій приятель із Лондона має клинок, освячений сильним чаклуном. Мій знайомий убив його кілька років тому, а ніж забрав, як трофей.

— Добре, — різко сказала я. Чи не час жаліти себе! Потрібно зібратися. Діяти. Якщо я зможу навчитися користуватися силами сольвейга, то тільки на практиці. — Бо тепер у тебе є ще й Кіра. А її я просто не можу втратити через якусь безглузду ворожнечу.

Я встала, вийшла з кімнати, спустилася вниз. Потрібно провітритися, подихати.

На ґанку було прохолодно — здійнявся сильний вітер, запахло дощем. Мій захисник. Чи допоможе він мені в майбутньому протистоянні?

Навряд чи. Якщо навіть Влад не зміг впоратися з Таном, я і поготів не зможу. І річ не в моїх здібностях — я не вмію хитрувати, продумувати кожен крок. Мені не здолати тисячолітнього чаклуна.

І лише на самоті, трохи охолонувши під поривами вітру, я зрозуміла, що сказав Влад насправді. Я важлива для нього.

Важлива.

Саме я. Не мої суперздатності, адже він, по суті, відмовився від них, відпустивши мене. Не дар передбачення — тоді він ще не знав про нього.

Я.

Безглуздо. Неправдоподібно. Нелогічно. І не в його стилі.

Влад Вермунд не прив’язується до людей — адже навіть після смерті атлі він не дуже засмутився, прийняв у плем’я нових людей. А зі мною взагалі ніколи не церемонився. Влад не думав про мої почуття, про те, який біль завдають його вчинки. Так не роблять, якщо людина тобі дорога.

Я навіть зараз не змогла спокійно реагувати на фразу Тана про те, що Влад помре. А він так просто робив… те, що робив.