Розділ 4. Хто тут головний?

Я рано думала, що уникла наслідків за угоду з Таном. Те, що мені все зійшло з рук, посилило докори совісті. Влад більше не заговорював зі мною на цю тему і взагалі тримався відсторонено та прохолодно. Коли я за кілька днів згадала про це, обірвав і сказав, що йому нема чого мені відповісти. Що я маю вирішити, атлі я чи ні, і в майбутньому чинити відповідно.

Загалом, присоромив. Але пригнічувати не став і не намагався грати на почутті провини. Взагалі здалося, що він думками десь далеко. Не з нами. І переймається зовсім не через мою угоду з Таном — наче його пригнічувало щось незнайоме мені. І від цього чомусь ставало сумно.

Втім, про те, що зробила, я не шкодувала ні краплі. Атлі знову живі, і я знов зробила б це за будь-яку ціну. Якби сказала Владу тоді, він нізащо не дозволив би мені укласти цю угоду.

Ми завжди з різних боків однієї правди. А може, і правда в нас різна.

Я не помітила, як це сталося — я перестала його ненавидіти. Адже, по суті, він покликаний берегти плем’я загалом. Вождь — не герой-коханець. Не казковий принц. Рожеві окуляри час було зняти й подивитися на речі реально. Життя вождя сповнене неприємних сюрпризів. Таких, наприклад, як сольвейг, що народжується в племені.

Що було б, якби Влад тоді не вихлюпнув мій кен? А раптом я вбила б когось з атлі? Так, методи він обрав жорстокі, але суть зрозуміла — я небезпечна для власного племені, доки не навчуся це контролювати. І я навчусь!

В одному Влад мав рацію. Мені час переоцінити пріоритети, якщо хочу залишитися в атлі. Зараз, коли до нашого будинку знову прийшла біда, треба відкинути образи та незгоди. Або піти.

Піти я була не готова.

Крім ролі божевільної в атлі на мене давило зобов’язання — борг Тану доведеться віддавати, і він уже не здавався мені таким дрібним не несуттєвим.

Чорнокнижник з’явився знову за кілька тижнів. Прийшов, як і минулого разу, пішки та подзвонив у домофон.

У дім не просився, велів покликати мене. І, звичайно ж, я відхопила ще один звичний погляд Лари. Так-так, я навіжена! Хоча не я, а саме хтось із них — дівчат атлі — закохається в чаклуна. Буду сміятися, якщо це виявиться Лара.

Хоча поки що його шанси стрімко прямували до нуля. Коли він з’явився, усі наші дівчата затремтіли, як листя у вітряну погоду. Рита та Ліна особливо. Оля реагувала стриманіше, але я фізично відчувала її страх. Навіть Аліна та Ксенія — дівчата з Києва, яких привіз Алішер, — насторожилися за появи чаклуна.

Від Тана взагалі можна очікувати будь-чого. Але нахабно припертися до будинку Влада… Хоча, він, мабуть, не боїться — чаклун безперечно сильніший за нас усіх разом узятих. Ну, якщо не враховувати мій дар, що зрідка виявляється. Цікаво, а чи змогла б я вбити його, як мисливця?

Рита зблідла й піднесла руки до грудей — характерний знак, що вона боїться.

— Не бійся, тобі нічого не загрожує, — намагаючись зберігати спокій, відповіла я і підійшла до дверей.

— Легко тобі судити! Не тебе він тримав у заручниках кілька днів, змушуючи підкорятися, наче ти якийсь робот.

— Я зараз у нього в заручниках, — пробурмотіла я і вийшла.

Дорогою до воріт думала про майбутнє. Чому мій дар не виявлявся? Жодних видінь, снів та інших підказок. Це дратувало найбільше. Як Тан здійснюватиме свій план? Як планує зайняти місце Влада? Адже ніхто з атлі не прийме його? Ніхто, крім таємничої дівчини, яка його покохає.

Я могла б побачити хоч щось! Дар мовчав і допомагати не спішив.

— Вітаю тебе, провидице атлі, — пафосно промовив Чорнокнижник і, коли я наблизилася до огорожі, вклонився.

— Навіщо ти прийшов? — різко спитала я.

Зараз я на нього злилася. Злилася за те, що він порушив спокій нашого життя. Після смерті Ріхара все більш-менш устаканилося, я навіть перестала прокидатися ночами, стискаючи від жаху простирадла. Навчилася жити далі, сподіватися на краще.

— Ти не дуже чемна з тим, хто воскресив твоїх рідних, — образився Тан.

— Будьте ласкаві, о, великий Тане, розкрити мені мету вашого візиту? — саркастично скривилась я.

Тан зітхнув, подивився примирливо.

— Я не сваритися прийшов, Поліно. Як ти знаєш, з певних причин я маю шукати свою долю в стінах цього будинку.

— Цього не було в нашій угоді. Впевнена, Влад буде проти, а про те, щоб виступати за твою присутність у домі, ми не домовлялися.

— І дарма. Ми з Владом, звичайно, маємо невирішені конфлікти, але через обставини я готовий відкласти їхнє вирішення. Думаю, саме зараз я можу бути корисним племені. Коли мисливець на волі…

— Мисливець?

У мене навіть серце перестало битися. Перед очима затанцювали бордові мошки, я мимоволі відступила на крок, ніби Ріхар будь-якої миті міг вистрибнути з-за спини Тана і прикінчити мене. Невже я мала рацію, і Тан воскресив його? Невже давній прийде мстити атлі? Якщо той жах повториться, я просто не винесу!

— Той бідолаха, якого ти вбила, — підтвердив чаклун. — Як там його звали? Забув. Здається, якось на М… Марк? Мічлов?

— Мішель… — прошепотіла я.

— Він був такий жалюгідний, весь час тебе виправдовував. Я навіть на мить подумав, що не варто було повертати його до життя. А ще на ньому була ця печатка — як намордник на собаці. Жахливо так чинити з мисливцями, як вважаєш?