Розділ 3. Воскресіння

Я сиділа в напівтемній вітальні, стискаючи в руці радіоняню, і дивилася на вхідні двері. Відчуття абсурду захопило відразу після того, як пішов Тан, і відпускати не поспішало. Виникло непереборне бажання розбудити Ліну. Удвох усе ж не так страшно вночі у великому будинку, коли зовні бродять мертві, нехай вони й атлі.

Досить, сказала я собі. Усе буде добре. Необхідно вміти доводити розпочате до кінця. Потрібно просто заспокоїтись.

Я піднялася нагору, увійшла до кімнати Гліба. У боковій кишені сумки знайшла розпочату пачку цигарок, вийшла на балкон.

Небо затягло важкими хмарами, дряпав дрібний дощ. Висвітлювався лише під’їзний шлях — решта двору поринула в пітьму, і від цього було трохи моторошно. Повітря поступово остигало після денної спеки. Вітру не було. Тиша стояла така, що шуміло у вухах.

Я затяглася солодким димом. Ще раз. У голові відразу закрутилося, шкірою поповзли приємні мурашки, руки перестали трястись. Я не курила з дня ритуалу, а це було давно.

Яким моторошним стало моє життя! Ні, зізнайся собі, Поліна, вона таке вже давно. Дивно, що ти ще не збожеволіла.

У кишені завібрував мобільний, і я здригнулася. Чорт, ну кому в такий час не спиться?!

На екрані зловісно висвітлилося: «Влад». Мій спокій одразу ж розвіявся. Невже він щось відчув? І як говорити з ним зараз, коли з хвилини на хвилину повстануть атлі, що померли пів року тому? Як не видати себе? У мене, напевно, голос тремтітиме. Та я і двох слів не зв’яжу.

Я хотіла малодушно не взяти слухавку. Можу сказати потім, що забула телефон внизу або банально спала. А потім передумала. Він хвилюватиметься, адже ми тут одні. Я і так змовилася за його спиною з Таном, змушувати його ще й переживати, як ми тут — нахабство.

— Привіт, — сказала тихо й підкурила ще одну цигарку. Сьогодні можна — не щодня Чорнокнижники за допомогою некромантії підіймають із мертвих дорогих тобі людей.

— У тебе все нормально? — запитав Влад. У голосі почулося хвилювання, і мені стало ще гірше.

Та що це таке? Інтуїція? Чи на мені емоційний жучок? Якщо продовжаться такі відверті питання, я точно не зможу збрехати — і так балансую на межі.

— Так, а чому ти питаєш? — якомога спокійніше відповіла я.

— Тривожно за вас. І Ларі не можу додзвонитися.

— Спить, мабуть.

Дивно, що я вирішила промовчати про відсутність захисниці в будинку. Хоча Влад, мабуть, і так знає. Лара не стала б брехати вождю. Не те що я…

— Вибач, що розбудив. Просто хотів переконатися, що все гаразд.

— Все гаразд, — запевнила я, і на останній ноті голос зірвався. — Як там Лондон?

— Дуже гарне місто, дарма не поїхала. — Здавалося, Влад розслабився і тепер говорив спокійно та впевнено. Навіть трохи глузливо.

— Я так не думаю, — пробурмотіла я, згадавши, що сталося сьогодні.

— Ну добре, відпочивай. Обіцяю не затримуватися надовго. — І повісив слухавку.

Я одразу відчула неймовірне полегшення. Зараз, коли Влад був далеко, у мене лишилося кілька спокійних днів. Як тільки він дізнається про мою змову з Таном, життя перетвориться на пекло.

Годинник на телефоні показував п’ять хвилин на першу. Я дослухалася. Напружила кожен м’яз і завмерла, щоб не пропустити жодного шереху, жодного звуку.

Двір атлі дихав тишею. Навіть вітер не шелестів листям і причаївся разом зі мною в очікуванні дива. Дива не відбувалося.

Так і з глузду можна з’їхати! Сидіти, чекати невідомо чого. Тан викопав атлі з могил, і якщо вони не постануть, мої подальші поневіряння виявляться марними. Але навіть не в цьому справа… Надія — остання з останніх, яку я стільки днів плекала, — розіб’ється, і нічого не залишиться. Мені доведеться попрощатися з ними назавжди.

Я зрозуміла, що весь цей час — з того самого дня, як змогла вставати після виснаження, — переконала себе, що атлі просто поїхали. Плакала, сумувала, але слово «мертві» було пустим, несуттєвим. Я не вірила в їхню смерть. Не готова була прийняти її. Але сьогодні…

Притискаючи до грудей радіоняню, я спустилася вниз. Зачинені двері чомусь лякали, і я вперше за сьогоднішній вечір відчула себе самотньою. Переляканою. Маленькою дівчинкою, яка загралася в бога.

— Будь ласка, ну будь ласочка… — прошепотіла, звертаючись незрозуміло до кого. Я не вірила в богів, які створили Перших.

Я відчинила двері. Прохолодне нічне повітря лоскотало обличчя, пахло жасмином та трояндами. Дощ закінчився, мене огорнула прохолода та свіжість. На ґанку стояти було неймовірно добре, ступати в темряву зовсім не хотілося, але я змусила себе зробити крок. Ще один. І ще.

Мені потрібно знати. Потрібно бачити.

На задньому дворі було темно. Ну, що за тимчасове відключення мозку? Чому я не взяла ліхтарика?

Пробиратися довелося навпомацки, відтворюючи в памʼяті ландшафт. Але роблячи черговий крок, я втратила опору під ногами, втратила рівновагу й полетіла вниз.

Думки в голові кілька разів перекинулися, я вдарилася чолом, розбила коліна і, здавалося, зламала руку — такий сильний був біль у передпліччі.