Розділ 2. Таліфа кумі

Вранці моя угода вже не здавалася такою невинною. Накотила тривога — дика, задушлива. До поколювання в кінчиках пальців.

Що я наробила? Пішла на угоду з Таном за спиною у Влада та приховала це. Я ж присягала біля осередку й не можу чинити так необачно. Це ж ніж у спину. Чи маю я право вирішувати? Хто наділяв мене таким правом? Чи в мені прокинувся комплекс бога?

Спина вкрилася неприємним холодним потом, потім кинуло в жар.

Розповісти? Я представила реакцію Влада… Дідько, від мене постійно якісь неприємності! Якщо відкинути все, що він зробив особисто мені, я виглядаю аж ніяк не доброчесною хижачкою — ніколи його не слухаю, роблю по-своєму.

Якщо відкинути. Але ж відкидати необов’язково.

Зрештою, його частки провини в цих подіях ніхто не скасовував. Ріхар прийшов помститися за Мішеля, а саме Влад наказав його вбити. Хоча я теж молодець — вистачило ж мізків послухати. Тоді все здавалося таким страшним… Тан, наприклад. А в результаті я спілкувалася з ним як із давнім знайомим. Ніби в нас немає ні розбіжностей, ні ворожнечі. А ще він обіцяв повернути атлі. Гліба…

До того ж Тан і сам атлі, просто непосвячений.

Ні, не можна казати Владу! Якщо він дізнається, то обов’язково завадить Чорнокнижнику виконати його частину договору. І тоді Гліб ніколи не повернеться. Скажу потім — постфактум. Хоча потім Влад і сам усе зрозуміє.

І вб’є мене. На цей раз точно. Та й нехай, зате атлі будуть живі! Мене будуть судити, безсумнівно, адже це зрада.

Втім, якщо подумати, що я обіцяла? Подумаєш, слово на захист закоханих.

Як на зло, того дня Влад був особливо привітним і милим. Наче відчував. Від цього на душі шкрябалися кішки, і надвечір стало зовсім паршиво. Ми сиділи у вітальні та спілкувалися, як раніше. Лара усміхалася і навіть розмовляла зі мною. Вони з Владом згадували дитинство, коли ще одне плем’я хижаків жило в Житомирі. Напевно, добре мати друзів та підтримку, особливо коли приходить біда.

Мені доводилося дружити з ворогами…

Вночі я провалювалася в баламутні, тривожні сновидіння, виринала і знову захлиналася страшними образами майбутнього. Прокинулася о четвертій ранку й більше заснути не змогла — думала, аналізувала, намагалася зіставити факти.

Тан знову в нашому житті, і він прийшов не просто так. Адже сам казав, що розбереться з Владом по-своєму. Від цієї думки хребцем прокотився холодок, а живіт скрутило. Суперечливі думки розривали мозок. Уперше я не знала, як вчинити. Сказати Владу й поставити під загрозу план повернення атлі. Або не сказати й наразити його на небезпеку…

Довелося визнати, що я все ще переживаю за нього. Та й не визнати це було б лицемірством. Ми не говорили про те, що сталося перед приходом мисливця, ніяк не торкалися теми сольвейгів, але в глибині душі я бачила зерно раціональності в його вчинках.

Подумала, а що якби на його місці тоді була Кіра? Що якби я розлютилася настільки, що не змогла б стримати свій кен в її присутності?

Майбутнє мерехтіло відновленням жили та новою загрозою з мого боку. Тепер я не могла бути такою безтурботною. Потрібно навчитися контролювати дар, інакше доведеться знову різати вени.

Хоча, якщо зізнатися, особливої сили останніми місяцями я в собі не відчувала. Вбивство стародавнього, депресія після загибелі атлі вимотали мене, і наприкінці дня я часто падала без сил і буквально провалювалася в сон. Втім, я була рада — це відкладало розв’язання головної проблеми мого життя.

У результаті я вирішила нічого нікому не казати. Якщо розпочала справу, треба довести до кінця — однаково розгрібати потім мені. І нести покарання перед атлі. Влад, звісно, розчарується, але наші стосунки важко назвати безхмарними. Переживу.

Дні тяглися дуже довго. Кожної секунди я чекала знака, події, яка доведе, що угода з Таном справді відбулася. Минуло кілька тижнів, а від Чорнокнижника не було звісток. Жодних. Зрештою, я почала думати, що мені все наснилося.

І перестала чекати.

Коли Кіра спала, брала книгу і вислизала на заднє подвір’я, туди, де було поховано Гліба. Розстилала на землю плед і читала вголос — усе, від дитячих казок до Ремарка, щодня методично підтримуючи пам’ять про друга. Казала собі: доки я пам’ятаю, він живий.

Хоча це брехня. Спогади не замінять живу людину. Їх не можна обійняти, відчути тепло. Вони не зателефонують, не висловлять думку, не дадуть поради. Спогади — уламки, що застигли в бурштині. Вони не змінюються, завжди залишаються, які були.

Я згорнула книгу. Смеркалося, і читати стало неможливо. Букви розпливлися — чи то від сутінків, чи то від сліз, що раптово накотили. Вони приходили рідко, але коли це траплялося, відчуття безпорадності та невідворотності не відпускало тижнями.

— Ти багато часу проводиш у минулому, Поліно.

Я здригнулася, підвела очі.

— Не завадив?

Влад виглядав по-домашньому — одягнений у джинси та майку, зі злегка скуйовдженим волоссям, здавався неймовірно близьким і земним. Як раніше. Дивно, що ще пам’ятаю це «раніше». Здається, це було сто років тому, а іноді — що зовсім недавно.

Я знизала плечима і відвела погляд. Чомусь подумала, що після приходу Ріхара ми ніколи не розмовляли ось так, віч-на-віч. І знову згадалася угода…