Розділ 1. Угода

Андрій зустрів мене привітно. Обіймати не став, бо це загрожувало неприємними відчуттями. Я не була впевнена, що витримала б обійми мисливця. Попри те, що я добре ставилася до Андрія, пам’ять про Ріхара була яскравою та свіжою. Стародавній убив майже всіх, кого я любила.

На кухні на мене чекав свіжозаварений чай, а в кошику — ароматне печиво. Несподівано я відчула себе вдома, на очі навернулися сльози, у грудях розлився жар.

— Як ти? — Андрій підсунув мені стілець, а сам сів навпроти. Дивився просто у вічі, і це нагадало Гліба — його прямоту, чесність, турботу.

Два місяці минуло, а я так і не оговталася. Навіть на мить не стало легше. Щоночі я бачила Гліба уві сні — на тому самому березі, у вигаданій хельзі. Він нічого не говорив — мовчав і дивився на воду. Але мені цього було достатньо. Поруч із ним ставало тепліше, і я відчувала спокій.

— Атлі мертві, — відповіла я похмуро. — Іноді мені здається, я теж померла… У якомусь сенсі стародавній домігся свого.

— Влад розповів, як ти вбила мисливця. Це правда? Тобто сольвейги існують?

Я подивилася на нього різко.

— Ти чув про сольвейгів?

— Раніше ні. Але Влад говорив з Альріком. Коли ще був подібним до нас… — Андрій помовчав трохи. — Тоді я і подумати не міг, що йдеться про тебе.

— Що ти ще чув?

Потрібно вивідати якнайбільше. Літописи Пилипа були прочитані мною до дірок, принаймні ті, які він встиг перекласти на українську. У давньоскандинавському я не тямила нічого. У них не було жодного слова про те, звідки беруться такі, як я. Не говорячи вже про те, як навчитися контролювати смертоносний кен.

З Владом на цю тему говорити не хотілося. Однаково збреше. Потрібно знайти інші джерела інформації.

Андрій знизав плечима.

— Небагато. В моїй присутності Альрік не обговорює важливих речей. Але тоді мені здалося, що Влада хвилюють не сольвейги. Точніше, не тільки вони. Альрік навчав його, і знання, якими ділився Первозданний, явно не були світлими. Це була якась давня, забута магія.

— Не здивуюся, якщо Влад хоче поневолити світ із моєю допомогою, — зітхнула я.

Наші стосунки з вождем атлі важко було назвати простими. Та й узагалі стосунками. Я жила в його будинку, приймала його турботу, майже не замислюючись. У мене не було вибору: дитина в нас спільна, і я не могла дозволити собі відпустити дочку ні на мить. Весь час здавалося, що прийде якийсь мисливець чи хтось гірший, і забере в мене Кіру. Здається, я почала страждати на параною. Лише через два місяці після приходу Ріхара дозволила собі поїхати до міста і відвідати Андрія.

— Влад відгукувався про тебе дуже тепло. Ми трохи спілкувалися, коли він був мисливцем. І тоді, коли забирав дитину.

— Тільки не кажи, що симпатизуєш йому. Зверни увагу, я ще пам’ятаю, де у твоєму будинку зберігаються качалки!

— Тобі я симпатизую більше. — Він відпив чаю і поставив чашку на місце. — Чув, у вас поповнення.

— Його звуть Алішер. Він весь час мовчить — слова кліщами не витягнеш. Лише дивиться. І погляд такий… Жах!

Влад привів Алішера місяць тому. Його плем’я знищив мисливець — не стародавній, але досить старий. Сам він ледве вижив, зумівши убити його. Алішер смиренно виконував усе, що говорив Влад, і багато часу проводив у дворі, тренуючись.

Влад казав, їхні батьки колись дружили. Воїн був спадкоємцем, і, якби не мисливець, після смерті батька очолив би власне плем’я. Трохи оговтавшись і поховавши своїх, Алішер згадав про атлі.

Дивний збіг.

Ми так і не оговталися… Ніхто, окрім Влада. Він, здавалося, з легкістю переступив через те, що сталося. У той час, коли мені не давали спати безіменні могили одноплемінників. Вечорами я довго стояла на задньому дворі, біля припорошених снігом горбків. На землі, що була просочена кеном убитих атлі. Частина мене була закопана з ними, назавжди похована в мерзлій землі.

А Влад жив далі.

Дивно, але я не засуджувала його. Швидше заздрила. Усе б віддала, щоб не мучитися від нічних кошмарів та щоденних докорів совісті. Якби я тоді не вбила Мішеля, Ріхар не прийшов би до атлі. Втім, не факт, що не прийде хтось ще мстити за них обох… А значить, мені потрібно тренуватися використовувати свій кен правильно.

Величезний будинок майже завжди був порожнім. Ліна багато часу проводила у своїй кімнаті, а Лара взагалі майже не з’являлася. Працювала до одуру, приходила втомлена й падала з ніг. Напевно, їй було навіть важче, ніж мені. Атлі з дитинства були її сім’єю, вони росли разом, і тепер її життя спорожніло. Кохання не виправдало очікувань, практично вся родина загинула, всередині все просочилося страхом, якого доведеться позбуватися місяцями. Я розуміла Лару.

Кароліна пліткувала, що в Лари з’явився чоловік серед людей. Я не бачила в цьому користі — людям не зрозуміти нас. А просто зустрічатися — тільки мучити себе, прив’язуватися до того, з ким потім змушений будеш розлучитися.

Цікаво, як мама жила із батьком?

Брехати близькій людині я не хотіла. Краще все життя прожити без чоловіка, ніж постійно ховатися і не розкривати правди.

Вночі, коли мені не снилася вигадана хельза, то мучили кошмари. У кожному такому сні приходив Ріхар, і я намагалася зробити все по-іншому. Відразу вийти до нього одна, поїхати якомога далі, щоб відвести удар від живих і врятувати сестру, вдарити відразу й сильно, обернути стародавнього на попіл. І щоразу цей сон закінчувався однаково — я одна серед купи мертвих тіл.