Розділ 21. Еріан.

Я довго не міг заснути, все прислухався до шуму вітру та дощу за вікном, моніторів датчики на карті, прагнув переконатися, що жодних ускладнень від магічних спалахів не виникло.

Можна було би, звісно, як зазвичай використовувати кристал, але той, що приніс Івар, залишився в лабораторії. Тож, зараз карта в домі Аліси була єдиним доступним мені датчиком та джерелом інформації.

Добре, що я завжди беру з собою свою сумку із вбудованим просторовим закляттям, завдяки якому можу миттєво дістати предмет з рідного маєтку лише уявивши його. Це закляття чинне навіть коли обмежено використання магії в наших регіонах. Дуже зручно. Саме так на полицях шафи й з'явився матрац. Але Алісі поки що про це не обов'язково знати.

Прапорець на мапі Еларії продовжував мерехтіти та досі підсвічувався чорним кольором. Лише цей. Решта п’ять на інших точках світу залишалися незмінними, червоними. Та чи надовго? Невідомо. Скоріш б завершити випробування та доробити той клятий стабілізатор!

Я подивився на двері спальні, за якими мирно спала відьмочка. Аліса. Надто швидко я до неї прив’язався, але не міг опиратися тяжінню, що виникало між нами. Здається, дівчина геть цього не помічає, тож, потрібно бути дуже обережним, не хочеться наполохати її.

Заснув, здається, під ранок, а коли прокинувся, то виявив поруч з собою Степана. Рудий пройдисвіт влаштувався на моїх ногах та солодко спав.

Нічна злива нарешті вщухла, й в панорамне вікно вітальні зазирали яскраві сонячні промінчики. Я обережно вибрався з-під ковдри і вийшов на терасу.

— Доброго ранку, Еріане, — посміхнулася до мене Аліса, що влаштувалася у саду в плетеному кріслі-гойдалці з чашкою кави в руках. Вона виглядала дуже мило у своїй жовтій футболці з ведмежам та коротеньких шортиках.

— Доброго ранку, Алісо.

— Наливай собі кави та приєднуйся, — вона кивнула на сусіднє плетене крісло-кокон.

— Хочеш, щоб я звик до таких ранків, відьмочко? — примружився я та повернувся до кухні, наливаючи й собі свіжої кави з турки. За кілька хвилин вже був поруч з дівчиною.

— Знаєш, а я зовсім не проти, — усміхнулася Аліса. — Ти перевіряв карту? Що там з фоном сьогодні?

— Поки що без змін. Але я хочу переконатися особисто та поговорити з Іваром. Він вчора дуже швидко зник. Боюся, щось сталося, а він не поспішає розповідати.

— Вважаєш, що не лише кордон зачинився? — в її голосі відчувалася тривога.

— Не знаю, — знизав плечима.

— Добре. А мені що робити? Я не зможу сидіти без діла поки цей помаранчевий рівень не скасують... В лабораторію ж не можна?

— Не можна. Доведеться трохи потерпіти. Я проведу тебе до Марфи. В госпіталі зайві руки завжди потрібні, а ти — цілителька. Та й стара відьма наче сама тобою зацікавилася. А після обіду підемо на полігон. Він захищений, тож, я зможу показати тобі ще кілька рун магії вогню.

— Домовилися, — легко погодилася Аліса. — Але дорогою до госпіталя ми можемо зайти на пошту, я маю відправити своєму другові листа? — вона витягнула з кишені складаний у четверо аркуш паперу.

— Авжеж, я покажу тобі відділення.

— Еріане, слухай, хотіла запитати, а твоє Князівство також стоїть на воді й ви пересуваєтеся на човнах та поромах?

— Ні. У нас є дороги й різний транспорт, автівки, наприклад. А ще є гори, але дістатися вершин можна або пішки, або за допомогою крил.

— Ви вмієте літати? – охнула дівчина.

— Трохи вміємо, — усміхнувся, спостерігаючи за реакцією Аліси. — Але мені дуже подобається ваша транспортна система, й пороми…

— Так, хоча іноді подорож займає досить тривалий час, — Аліса сумно зітхнула.

— Сумуєш за ним? — здогадався я.

— За ким?

— За Олексою, наче так його ім’я.

— Звісно. Не вистачає його підтримки. Тож, я вдячна тобі, що залишаєшся поруч, адже ти не зобов’язаний…

— Алісо, я поруч, тому що хочу цього, — торкнувся її руки та подивився просто в очі.

— Дякую.

За пів години ми вийшло з дому та попрямували до госпіталя, відправивши дорогою листа тому Олексі. Чомусь одна думка про нього змушувала мене страшенно нервувати. Невже то ревнощі? Здається, я ще той власник. Моя дівчина. Тільки моя.

Марфа зраділа побачивши нас й одразу забрала Алісу в одну з численних кімнат, махнувши на мене рукою.

— Займайся своїми справами. І дякую, що привів її до мене, Княже.

Я кивнув та посміхнувся їм услід, а потім побіг до лабораторії, забрати кристал. Але лише взявши його до рук та відчувши, що він повністю спустошений, неабияк злякався. Це поганий знак.

Тож, не гаючи більше часу вирушив на кордон. І чим ближче я підходив до межі, тим сильніше відчував магічні спалахи. В центрі селища вони були ледь помітними. А тут дійсно використовувати будь-яку магію означало одразу потрапити в петлю аномалій. Павутиння було сильно пошкоджено, а енергетичний фон моєї власної країни взагалі не відчувався.

Ще сотня метрів, й показався прикордонний пункт — одноповерховий будинок, звідки велося спостереження за лінією розмежування та порталом, й де цілодобово чергували маги та охоронці.