Розділ 20. Аліса.

— Дивне питання, — з цікавістю подивилася на демона, намагаючись зрозуміти що саме його цікавить. — Хоча, знаєш, Степан щось про них казав, втім, я не впевнена, що це правда. Кохання, як й магія, річ занадто крихка…

— У моєму світі такі пари існують, — впевнено промовив Еріан. Я відчула, що він хвилюється.

— Цікаво. І є якийсь спосіб визначити істинність? — подивилася на нього.

— Єдиного механізму не існує, але старші кажуть, можна відчути, а ще, коли така пара одружується, то отримує благословення Вищих Сил…

— Більше схоже на казки для дітей, але якщо ви так хочете в це вірити, то чому ні? — хмикнула я.

— Це не казки, Алісо. Є ще одна особливість. Справжні половинки здатні відчувати одне одного на великій відстані, а іноді навіть спілкуватися ментально, — додав Еріан.

— В моєму житті ніколи не було стосунків. Олекса, хіба що, але ми з ним друзі. Разом вчилися, разом тікали з нудних лекцій, зачиняючись в лабораторіях чи бібліотеках, — замріяна примружила очі. Написати йому треба, що у мене все добре. А то з нього станеться примчати до мене сюди, якщо я не повідомлю вчасно.

— Видно, він для тебе багато значить, — кивнув Еріан.

— Авжеж. Він єдиний хто завжди мене підтримував! Ну, ще пан Орест. Але він же викладач. Хоча я часто помічала, що він якось м’якше до мене ставиться, аніж до інших студентів. А, може, то мені так здавалося. От в них я впевнена. Вони справжні. А що та істинність? Я не з тих, хто чекатиме на казку чи примарного принца, я взагалі давно перестала в них вірити.

— В казки чи в принців?

— У все разом взяте, Еріане. А ти? Невже ти віриш в подібне?

— Так, — просто відповів демон, чим вчергове здивував мене та остаточно зруйнував все моє уявлення про цю расу.

— Ну, тоді щиро бажаю тобі зустріти свою половинку, адже ти досі не одружений? — усміхнувшись подивилася на демона.

— Дякую, Алісо. Так, моє серце вільне. Хоч батько й наполягає на спадкоємцях…

Еріан встав з-за столу та підійшов до вікна. Дощ й не думав припинятися. Здається, лише посилився проти ночі.

Я тихенько підійшла та прошепотіла:

— Вибач, якщо зачепила за живе, я не хотіла…

— Все в порядку, Алісо. Я першим спитав. Ти не винна. І ти не зобов’язана вірити в істинність, — останні слова прозвучали якимсь холодним, не знайомим мені досі тоном.

Чомусь від його слів на душі стало паскудно. Я обережно торкнулася його плеча.

— У мене мало місця та й ліжко лише одне, але я не можу відпустити тебе під дощ… Залишишся на ніч? — обережно спитала я.

Насправді я боялася почути відмову. Зараз, коли за вікном природна стихія, коли магічний шторм не дозволяє використовувати силу, мені було страшно самій. Степан не рахується…

— В будь-якій іншій ситуації я б категорично відмовився. Але зараз… Я просто не зможу, Алісо.

Демон повернувся до мене, й наші погляди зустрілися. Він дивився на мене з теплом та ніжністю. Знову ті дивні відчуття всередині.

— Гаразд, — кивнула я. — Здається, наші овочі з куркою готові, ходім їсти.

Чи то ми були надто голодні, чи то дійсно вийшло смачно, але їли ми швидко та мовчки.

Я намагалася зрозуміти логіку та вгадати думки цього чоловіка. Здавалося, він взагалі не мав тут бути, зі мною. Я для нього скоріше додаткова проблема, але Еріан сам пропонує допомогу з навчанням, ще й готовий залишитися зі мною... Цікаво, що він мав на увазі під іншою ситуацією? Ну, точно не погоду за вікном.

— Отямся, Хазяйко! Ти при своєму розумі? — прозвучав у свідомості сердитий голос мого кота.

— Відчепися, Степане! Еріан ночуватиме тут.

— Де тут? Пустиш незнайомого чоловіка у своє ліжко? Ми ж пліток на ранок не оберемося! Все село це обговорюватиме! — кіт помітно нервував. А от мене це взагалі не бентежило. Ну, не могла я вигнати його під зливу!

— Мені немає діла до пліток. І взагалі я — відьма. Мені можна все. Ну, майже, — рикнула я подумки. І щиро усміхнулася до Еріана.

— Ти чого посміхаєшся? — подивився на мене демон. Точно. Він же не знає про наші діалоги з котом. І нехай так й далі буде.

— Не зважай. Згадала дещо, — відмахнулася, адже відповіді на його питання не мала.

— Ну, добре. Покажеш мені де ванна? Хотілось би прийняти душ перед сном.

— Звісно. І треба витягнути з шафи чистий рушник та ковдру. Я точно їх там бачила. Але не дістану до верхньої полиці.

— Я допоможу.

Піднявшись зі стільця поспішила до власної спальні. Ліжко тут справді було одне. І поки я розмірковувала чи  дозволити Еріану лягти поруч, демон витягнув з шафи не лише ковдру, а й надувний матрац та подушку.

— А от й моє спальне місце, — усміхнувся демон.

— Звідки він там узявся? Я не пам’ятаю, щоб там було щось подібне.

— Мабуть, не звернула уваги, — підморгнув мені чоловік. — Тож, не хвилюйся, ліжко повністю твоє. Як й спальня. Я у вітальні влаштуюся. — І з цими словами демон сховався за дверима ванної кімнати. За хвилину почувся плескіт води…