Розділ 19. Еріан.

«…Я можу дати собі раду, краще он за красунею приглянь», — слова Марфи дзвеніли в голові, й я намагався зрозуміти що цього разу мала на увазі стара жінка.

Аліса увірвалася в моє життя шаленим вихором, що дійсно зруйнував бар’єри, що я старанно будував навколо себе багато років. Вона чи не єдина, кому я дозволив підійти ближче, й єдина, кого мені хотілося тримати за руку та не відпускати.

Але в той самий час не бачив в ній ознак істинності, про які нам, демонам, торочили з самого дитинства. Мовляв, кожен з нас має таку пару, й саме в таких родинах народжуються сильні спадкоємці. І, до речі, оскільки ми століттями межуємо з магічною державою часто траплялося, що істинних наші громадяни зустрічали саме в Еларії.

Водночас, ми знали й про те, що не кожен здатен відчути свою половинку, а буває, що й ніколи не зустріне ту чи того, хто посланий Вищими силами.

Моїм батькам пощастило. Вони — демони, й та сама істинна пара, як й більшість моїх пращурів. Саме тому я не полишав надії зустріти свою істинну в рідному Князівстві. Але досі не відчув того самого заповітного вогника, що вказував би на рідну душу.

Зараз, коли Аліса отак от розслаблено влаштувалася на моєму плечі та смакувала морозивом, мені хотілося розтягнути час, аби подовжити ці теплі відчуття, що виникали всередині.

Я обійняв дівчину, дозволивши собі ще одну слабкість.

— М-м… Неймовірно смачно, — промуркотіла Аліса.

— Радий, що тобі сподобалося, — посміхнувся до неї.

Ми сиділи на лавці під кучерявим деревом, що своїми гілками та листям утворювало багато тіні. По доріжках парку носилися діти, прогулювалися пари, поспішали по своїх справах інші перехожі.

— Знаєш, тут в Межиріччі якась особлива атмосфера затишку та спокою, проговорила Аліса. — От справді не хочеться постійно пропадати на роботі…

— Хто б казав, — почувся знизу невдоволений голос. — Нарешті знайшов вас!

— Степане! — зраділа Аліса, підхопивши на руки свого фамільяра.

— Привіт, Еріане.

— Вітаю, ти чого її одну відпустив? — шикнув на кота.

— Я відпустив? Та вона сама видерлася з дому на роботу, наче від цього залежить чиєсь життя! Просив же трошки зачекати!

— Ну, якоюсь мірою так воно і є. Але не настільки критично, — усміхнувся я. — Ти вже чув про обмеження магії?

— Ага, здається, цей шторм погано впливає на мене. Я постійно хочу спати. Єдине, що спокійний тепер, що ця непосидюча відьмочка з тобою, демоне.

— Ну, я теж не завжди буду поруч. А от тобі, сонному чи ні, потрібно бути поруч з нею. Це твій прямий обов’язок.

— Та зрозумів я. Виправлюся, — винувато дивився на нас Степан. — А чого це ви в парку робите в самий обід?

— Гуляємо, — просто відповіла Аліса. — Але вже збиралися йти до нас, бо Еріан обіцяв навчити мене користуватися магічною картою та розпізнавати її сигнали.

— Правильно, бо дехто сує свої руки до магічного артефакту, не читаючи інструкцій!

— Степане! — знову обурилася Аліса.

— Та все. Мовчу. Ходімо вже, молодь. Бачите ту хмару? Ще пів годинки, й в парку можна буде рибалити.

— І справді, здається, буде дощ, — подивившись на небо промовив я.

До будинку Аліси ми зайшли якраз вчасно, адже за хвилину по вікну затарабанили важкі краплі дощу.

— Вибач, я не встигла нічого приготувати, але є чай, кава та трохи печива, — Аліса одразу взялася хазяйнувати на кухні. — Ще можна зробити сендвічі.

— Ти голодна? — спіймав дівчину, притягнувши її за талію так, що вона опинилася в кільці моїх рук. Занадто близько. — Я можу й зачекати, зараз достатньо лише десерта.

— Ой! — лише й вимовила Аліса, почервонивши до самих вух. Відчував як сильно колотися її серце, та й моє власне намагалося вирватися з грудей. Дихання збилося. Я дивився в її зелені очі, ловлячи себе на думці, що між нами все відбувається занадто швидко. — То як, чай будеш чи каву? — прохрипіла вона.

— Каву, — шумно видихнув, відпустивши її, — здається, не налякав. Не хочу, щоб вона мене боялася.

— Добре, я все зроблю.

Поки Аліса займалася заварюванням кави, я оглянув карту, що займала тут цілу стіну.

Датчик дійсно показував стан магічного фону на кордоні, так само, позначка біля межі з моїм Князівством вказувала на це, що перехід наразі не працює.

Хвилин за десять Аліса поставила на стіл дві чашки кави та тарілку з бутербродами, які встигла нашвидкуруч приготувати.

Ми так захопилися заняттям та розмовами про те як влаштований датчик, вмонтований в карту світу, та коли саме на ній з’являються попереджувальні сигнали, також про різні види магії, що справді не помітили, як за вікном опустилися сутінки.

— Молодь, може, досить гризти той граніт наук, маленький рудий котик хоче їсти, — поруч з нами влігся Степан.

— Схоже, тепер я зобов’язаний нагодувати вас обох вечерею, — примружившись подився на Алісу, а потім й на пухнастого провокатора.