Розділ 13.

— Я не даю порожніх обіцянок, Алісо. — Він простягнув мені руку. — Прошу, ходімо на двір.

— Тут ще й полігон поруч? — здивовано кліпнула на нього.

— Так, — просто відповів Еріан, стиснувши мою долоню.

— І що він просто у всіх мешканців на виду? Не захищений?

— Ну, звісно, що захищений магією. Він навчальний. Але ми у Межиріччі. Тут всі один одного знають, а ще все необхідне поруч. Але до полігону доведеться все ж таки трохи прогулятися.

— На кордон?

— Алісо, — зітхнув демон. — Ми ж з вами щойно обговорили це…

— Не зважайте, то все нерви. До речі, а чи можу я цей журнал взяти додому? — мої руки все ще чухалися торкнутися до нових досліджень та знань. І хоч в голові досі не вкладалося все, що відбувається та що власне для цього можу зробити я.

— Беріть. У мене є копія, — Еріан взяв з полиці записну книгу та простягнув мені.

— Дякую, — сховавши товстий журнал у наплічнику ще раз оглянула лабораторію. Досі не вірила своєму щастю.

Ми спустилися сходами та вийшли на вулицю, все так само тримаючись за руки. Попереду нас біг Степан задравши хвіст вгору. Сьогодні він напрочуд мовчазний. Чого б це? Невже через рішення Івара долучити мене до роботи з магічними аномаліями?

— Жінко, ти пам’ятаєш, що я всі твої думки чую? — невдоволено озвався Степан в моїй голові.

— Не буркоти, сама в шоці…

— Ох, за що мені ця відьма… — важко зітхнув кіт.

— За всі твої гріхи у минулих життях.

— Попрошу без звинувачень! Я, між іншим, живу зараз своє перше з дев’яти. Найкраще!

— Ага, то кращі косяки ще попереду, — подумки розсміялася. — Ти знаєш де той полігон знаходиться?

— Ні. В цьому поселенні я також вперше, як й ти, — Степан обернувся подивитися де ми там телепаємося.

— Суворий захисник у тебе, — куточками губ всміхнувся Еріан, спостерігаючи за котом.

— Ще б пак. Хоч я й звикла сама про себе дбати.

— Це неправильно, — хилитнув головою демон.

— Чому? — здивувалася його словам.

— Бо так не має бути. За кожною жінкою має стояти сильний чоловік чи хоча б ось — фамільяр.

— Слухай, а ти точно демон? — подивилася на нього, пригадуючи всі відомі мені факти про цю расу. Їх було не так вже й багато. Переважно легенди та міти, а ще жахастики, якими лякали малих дітей. І навіть не помітила, що звернулася до Князя демонів на «ти».

— Чому тебе дивує моє походження? Не бачиш крила, роги та хвіст? — уїдливим тоном запитав Еріан…

— Ну, хоча б так…

— Про другу сутність істот щось чула?

— Лише про перевертнів.

— Ми не перевертні, але маємо дві сутності. Перша та, що ти бачиш зараз перед собою — ми ні чим не вирізняємося поміж звичайних людей чи магів. Це дозволяє нам вільно переміщуватися між таким світами. Рідна демонічна іпостась проявляється лише у власному світі, також вона дає перевагу у магічних боях, бо ми стаємо в рази сильніше та майже не вразливими. Саме через це охочих воювати з нами майже немає.

— Я бачила картинки в підручниках, а ще читала про темні ритуали…

— Це все також правда. Наш рід різномастий. Є такі, що дійсно займаються темними справами. Це наша природа. Я обрав шлях досліджень, як й ти. Але в свій час працював з темними енергіями також.

— А вогонь?

— Вогонь — це наша базова стихія. Нею володіє кожен демон. Навіть дитина. Сила прокидається приблизно на п’ятому році життя. Але в деяких буває й пізніше.

— Як цікаво. Дякую, що поділився.

— Це лише маленька частина, а загалом, якщо тобі й справді цікаво, можу розповісти більше…

— Ще й питаєш! Авжеж! Мені, наприклад, пан Орест наказав навіть не думати наближатися до вашого Князівства, щоб не провокувати конфлікт. В столиці бояться війни?

— Не знаю чого вони там бояться, — Еріан раптом спохмурнів. — Але вирішувати ситуацію з магічними аномаліями не поспішають.

— Вибач…

— За що? — не зрозумів чоловік та перевів на мене свій погляд. В темних очах чоловіка було багато тепла та ніжності. От що я точно не очікувала побачити в демонах.

— Ну, по перше, що почала «тикати», а по друге, за безглузді питання.

— Нам разом працювати, тому не те, не інше мене зовсім не бентежить. Та й мені простіше спілкуватися без всіх тих тутилів. А твоя цікавість абсолютно нормальна. До речі, ми прийшли.

Ми зупинилися біля стадіону, на якому хлопці-підлітки грали у футбол. Далі за цим полем був майданчик для тенісу, а ліворуч від нас розташувалася ще одна зона. Точніше, я бачила лише магічний купол, а не сам майданчик.

— Полігон під куполом? — ткнула рукою у потрібному напрямку.

— Саме так. Радий, що ти бачиш захист.

Еріан намалював у повітрі руну, що за мить спалахнула золотистим сяйвом, й прямо перед нами розпахнулися металеві ворота, які одразу за нашими спинами тихенько зачинилися.