Розділ 8.

— Розкажете мені про Межиріччя? — я всілася на сходинках біля Марфи.

— Як час маєш, чого не розповісти? — стиснула плечима відьма. В тому, що ця жінка володіє силою я була впевнена. Це відчувалося десь на підсвідому рівні.

— Я нікуди не поспішаю, до того ж я тут нікого не знаю, крім Івара, ну й вас тепер. Мені цікаво все. Як тут все влаштовано?

Степан влігся на нижній сходинці та потягнувся.

— З таким захисником не пропадеш, — кивнула Марфа на мого кота. — Сильний у тебе фамільяр.

Я подивилася на жінку, потім на кота, що удавав, що спить, та зітхнувши додала:

— Зранку до мене прийшов. Ніколи раніше у мене не було таких захисників та й тварин взагалі, — чомусь з цією Марфою хотілося бути відвертою.

— Знаю, люба. І те, що ти приїдеш до нас, я також знала. Яка в тебе сила, дитино? — мабуть, це їй також було відомо.

— Цілителька я. І трохи знаюся на природних стихіях, — промовила у відповідь, машинально торкнувшись рукою свого кулона. Він був трохи теплим, а ще у мене виникло відчуття, що він може ділитися енергією, а може й не тільки. Словом, про його властивості варто дізнатися більше.

— В Межиріччі є відьми-знахарі, але нові люди в цій справі ніколи не зайві. Хоч й населення в нас невелике, лише пару тисяч, але ж поруч ліс, ріки, та й на роботі в полях всіляке трапляється, — відьма хотіла щось сказати, але замовкла й перевела на мене свої сині очі.

— А магія? Як тут взагалі сприймають відьом?

— Дивно, що тебе це хвилює, дитинко, але можеш не перейматися, тут поважають тих, хто має Силу. Ми на кордоні з Князівством Чорних Гір, де магія — це першоджерело, тому інакшого життя тут вже складно уявити.

— Дарма я боялася, що мене тут не приймуть, — опустила голову я. І де тільки дівся той кепський характер? Від Марфи просто віяло спокоєм.

— Це природно боятися чогось, нема чого соромитися, Алісо. Ти хотіла почути про наше село, тож, слухай.

Межиріччя існує вже не одну сотню років, маленькі квартали, затишні вулички, гарні дороги, пишні сади, багаті городи та поля, що засіяні зерном та овочами. Це місце, де всі знають один одного, але водночас цінують особистий простір та не порушують кордони... — із захватом говорила жінка. В кожному її слові відчувалася любов.

— В нас є школи, і навіть окремі класи для діток, що опанували силу в ранньому віці — їх вчать керувати нею.

— Як шкода, що в моєму селі такого не було. Я досі пам’ятаю, як малою лякалася власних здібностей, в мої однолітки ще я й знущались чи кепкували наді мною. В нас було мало тих, хто мав Силу. Лише бабуся й допомогла опанувати цю стихію.

— Еларія дуже різна, тому я не здивована, що десь все ще бояться магії, — знизала плечима Марфа. — Але не тут. Ти потрапила саме туди, де найбільше потрібна…

— Але якщо тут все так налагоджено, то чому ви казали про те, що тут не затримуються столичні студенти? З ваших слів, можу зробити висновок, що Межиріччя то є Гелію в мініатюрі.

— У нас тут особлива зона, межа з демонами, а магічні кордони не завжди стабільні…

Такі пояснення відьми мені мало що дали. Але розпитувати далі не стала. Та й Марфа, здається, зрозуміла, що бовкнула дещо зайве, то тепер мовчки дивилася кудись в одну точку на причалі.

— А крамниці? Якісь артефакти тут можна купити чи бодай зілля? — вирішила змінити тему на щось більш прийнятне.

— Аякже! На вулиці майстрів у провулку, що під лисим пагорбом, можна знайти навіть дуже рідкісні рослини, каміння та цінне чар-зілля. Обов’язково сходимо туди разом. Я познайомлю тебе з моїми подругами-відьмами та деякими магами.

— Дякую, неочікувано. Мені справді буде дуже цікаво. Я люблю вчитися. І рада, що зустріла вас, й тому, що тут можна практикувати магію й не боятися…

— Не поспішай дякувати, дитинко. Всьому свій час. Мій дім тут поруч, під зеленим дахом. Я люблю спостерігати за пристанню та гостями нашого села, — вона вказала рукою ліворуч.

— Я запам’ятала.

— Ну, а продукти й все необхідне для побуту ти знайдеш у звичайних універсальних крамницях, або приватних лавках. Таких в селі чимало.

— Пані Марфо, так й знав, що зустріну вас тут, — до нас наблизився високий чоловік з довгим попелястим волоссям та кумедними гострими вухами. Чорний погляд його очей зосередився на мені.

— О, Еріане, хлопчику мій, чому не попередив, що прийдеш? — звелася на ноги Марфа.

— Маю термінові справи, Марфо. Але ця розмова не при свідках, — беззаперечним тоном додав незнайомець.

— Вибач, забула представити. Познайомся, це — Аліса. Приїхала зі столиці до нас на роботу за магічним розподілом.

— Вітаю, пане, — підвелася з місця та простягнула йому руку.

Він зміряв мене ще раз своїм поглядом, від якого всередині все стиснулося.

— Радий знайомству, Алісо. Моє ім’я — Еріан Маро. Князь Чорних Гір.

І тут я мало рота не відкрила від здивування. То переді мною сам Верховний демон? І він так просто може ходити вулицями Межиріччя?