Розділ 7.

Прокинулася я від яскравих сонячних променів, що зазирали в мою кімнату. Примружилася, потягнулася та, скочивши з ліжка, помчала відкривати вікно, щоб запустити у приміщення трохи свіжого повітря.

— Доброго раночку! — проговорила я у вікно, вітаючись з садом.

— Взагалі-то вже день, майже дванадцята, а ти все дрихнеш, — почувся десь збоку невдоволений голос.

— Можу собі дозволити, — буркнула у відповідь, й нарешті помітила товстого рудого кота, що з комфортом розтягнувся на зеленій травці під персиковим деревом, що зростало прямо під моїм вікном. Кіт пропалював мене своїми зеленими очима. — А ти хто такий та звідки тут узявся?

— Хранитель я, — таким зневажливим тоном, ніби я неосвічена тупа курка, заявив мій непроханий гість.

— Що ж тебе, Хранителю, манерам не навчили? — передражнила його я.

— Хазяйко, ну, то характер в мене трохи вередливий, а так я добрий, милий та пухнастий, — примружився кіт. — Прислали мене до тебе, розумієш?

— Хто прислав? — допитувалася я.

— Ти прийняла Силу Роду, отже, тобі потрібен Хранитель, — пояснив кіт. — Фамільяр, по-іншому. Але не люблю я це слово.

— Ох, — тільки й зітхнула я, пригадавши, що бабка у своєму заповіті справді щось про це згадувала. — І як же тебе звати, Хранителю?

— Степан, — озвався кіт.

— Аліса, — назвалася у відповідь. — Та ти заходь в хату, чи що?

Ще не вистачало того, щоб цей нестерпний кіт ходив за мною всюди.

— Гей! Я не «нестерпний», — обурився Степан.

Ще й думки мої вгадує. Ну, все. Триндець.

— Ага. Звісно, — буркнула я.

— Хазяйко, я тобі помічником буду. Не сердься, Алісо!

— У мене кепський характер, — попередила я.

— В мене теж, — хмикнув Степан у відповідь.

Кіт зістрибнув на підвіконня та за мить опинився у спальні, обійшов її кругом та навколо й прошмигнув у вітальню.

— От й добре. Вивчай собі хату, а мені в душ треба, — промовила до пухнастого та підхопивши свій спортивний костюм кинулася до ванної кімнати.

Тепла вода допомогла розслабитися і прийняти нову реальність — у мене тепер є Хранитель. І хто за ким має доглядати спірне питання.

Коли я повернулася на кухню, кіт з комфортом влаштувався у плетеному кріслі та одним оком спостерігав за мною. Я ж розпалила пічку, поставила на вогонь чайник та сковороду, витягнула з холодильника яйця та шинку — підсмажити собі яєшню.

— Степане, а розкажеш мені, що все це означає? Чому тебе до мене прислали?

— Те й означає — захист та наставництво. Наш рід фамільярів дуже давній. І кожен з нас, нащадків, отримує розподіл до відьми, щоб стати її Наставником, Хранителем та Захисником. Хіба ти ніколи про таке не чула?

— Чула, звісно. Але не пам’ятаю, щоб в бабусі хтось був, — замислилася я. — Тварин в нашій хаті ніколи не було. Навіть скот не тримали. Чому тоді в неї не було фамільяра?

— Може, ти просто цього не знаєш? Твоя бабуся могла втратити свого захисника, бо він віддав своє життя, щоб врятувати її чи когось близького… Таке нерідко трапляється, на жаль.

— Хм, — замислилася я, — підхопивши сковороду, на якій шкварчали яйця. — Не пригадую такого, — хилитнула головою, — виклавши собі на тарілку яєшню. — Ти напевно теж голодний? Чим взагалі харчуєшся?

— Я не перебірливий у харчах, а голодний я завжди. Треба поповнювати магічний резерв, — кіт стрибнув на підлогу та лінивою ходою підійшов до мене, потершись об ноги.

— Добре. Шинки тобі дам та молока. Підійде? — поглянула на тваринку. Досвіду піклування про котів я не мала, тож, раділа тому, що мій новий пухнастий друг вміє розмовляти людською мовою.

— Згодиться, — кивнув мордою кіт, а я знайшла у шафі маленькі мисочки й налила звірові молоко, поклала на іншу нарізану маленькими шматочками шинку.

Після пізнього сніданку було вирішено прогулятися селом. Погода сьогодні стояла доволі тепла, а головне без опадів. Тож, можна розвідати що тут до чого й де ж мені доведеться провести наступний рік.

Степан взявся мене супроводжувати, тож, вийшовши з нашого провулка, ми опинилися на доволі широкій та активній вулиці.

Я з цікавістю розглядалася, вивчаючи місцеву архітектуру, вдивляючись в обличчя перехожих. Дивно, але на нас особливо ніхто не звертав уваги. Зазвичай в селах одразу помічають чужинців, а тут… Всім байдуже? Чи просто звикли до гостей?

Приблизно хвилин за двадцять неспішної прогулянки ми вийшли до центральної площі, тієї самої, де знаходився причал, а також прямо біля води стояв невеликий костел, що у погану погоду виконував роль маяка.

На сходинках біля нього сиділа бабця у кольоровій хустці та довгій чорній сукні. Вона мала вигляд місцевої експертки — занадто пильно жінка слідкувала за всім, що відбувалося навколо. І я не помилилася, адже все за мить почула її гнусавий голос.

— Дитино, доброго здоров’ячка!

— Вітаю, — посміхнулася до неї. — Чим можу допомогти?