Розділ 5.

Ранок видався прохолодним та похмурим. Я пройшла через рамку-сканер на поромі та одразу опинилася на причалі: на відміну від столиці, тут не було терміналів та стрічці контролю багажу. Після спуску з порома всі пасажири одразу опинялися на невеликій площі. Скоріше за все, це і є центр Межиріччя. Ліворуч від мене розташувався затишний парк. Я трохи розгубилася, адже не знала куди мені далі йти.

Може, розпитати місцевих, чи викликати автівку? Втім, я не певна, що зможу собі її дозволити…

З неба впали важкі краплі дощу, й кілька літер тут же розпливлися. Я зітхнула. Вирішувати треба було швидше.

— Пані Алісо! — почула я чийсь голос зовсім поруч й розгублено втупилася в молодого хлопчину, що порівнявся зі мною. — Вибачте, трохи затримався. Мені передали, що ви сьогодні приїжджаєте та попросили особисто зустріти, — швидко промовив він. — Мене звати Івар.

— Приємно познайомитися, — кивнула незнайомцю. Невже це і є той самий сільський голова, вовкулака? — недовірливо вивчала його.

Хлопчина виглядав лише на кілька років старшим за мене: високий, засмаглий, чорняве волосся й мав карі очі, що привітно дивилися на мене.

— Дозволите ваш багаж? — Івар вихопив мою валізу та коробку з книгами.

— Вельми вдячна. Пан Орест розповів мені про вас, але не казав, що ви мене зустрінете. Втім, я вдячна вам, бо сама навряд чи знайшла потрібну адресу.

— Дарма ви так кажете, Алісо. У нас невелике поселення, і вам охоче допоможуть. Мешканці всі привітні та гостинні.

— Справді? — здивувалася я. І подумки додала: «Ну, то вони ще просто мене не знають».

— Скоро самі переконаєтеся, — підморгнув він. — Ходімо. — Івар повів мене до автівки, що примостилася на протилежному боці площі.

— Нічого собі, й тут зустрічають на такому шикарному транспорті, — здається, це я промовила вголос.

— Пан Орест просив, — знизав плечима хлопець.

— Дивно то все. Я звичайна студентка, з кепським характером, в якої розгон від милої скромної дівчини до жахливої відьми складає пів секунди. І частіше я таки відьма, що обожнює експерименти. Мені випало то чортове направлення на роботу та практику саме до вас, чому я взагалі не рада. А він наказав носитися зі мною, наче я найдорожчий артефакт планети! Де підступ?

— А ви хочете його знайти? — Івар з посмішкою мене вислухав, поставив речі в багажник, допоміг сісти, а сам зайняв водійське крісло й завів мотор.

— Я просто знаю, що наш чудовий ректор ніколи нічого не робить просто так.

— Вважайте, ви витягнули щасливий квиток. Досвід роботи та практики ваших магічних здібностей на наших землях переверне ваше уявлення про світобудову, — не без гордості в голосі проговорив Івар.

— Цікаво. То, магії тут не бояться?

— Алісо, ви чудна. Ви хоч самі вірите в те, що кажете? — в його очах з’явилися бісики.

— Так, бо я виросла в місці, де мене вважали прокаженою. Не всі звісно, але… Тому я не люблю глухі села на околицях світу.

— Межиріччя не таке темне в цьому плані, — куточками губ усміхнувся вовкулака.

— Вибачте, — буркнула я.

— Та нічого. Все нормально. Я буду поруч, щоб вас ніхто не образив, пані відьмо.

Це то він так дражниться чи що?

Але поміркувати про це я не встигла, бо здолавши ще кілька поворотів, ми зупинилися на вузькій вулиці, що потопала у садах. Дерева, всипані рожевими квітками, охайні будиночки під синіми дахами. Ні парканів, ні огорож, й це мене настільки вразило, що я стояла посеред вулиці та з захватом роздивлялася все навколо, не зважаючи на дрібний дощик.

Ми підійшли до одноповерхової хатинки, на дерев’яних дверях якої висіла металева табличка з пошарпаним номером «Дев’ять».

— Ласкаво прошу, — відчинивши двері ключем, проговорив Івар, пропустивши мене всередину. — Оглядайтеся, а я принесу речі з машини.

Тут пахло пряними травами. Я зняла взуття, залишивши черевики біля входу й увійшла всередину.

Світла та простора вітальня, що з’єднувалася аркою с маленькою кухнею. В кутку примостилася пічка, над якою й сушилися пучки трав.

На протилежній стіні від стелі та до підлоги була намальована величезна, дуже детальна карта Еларії, й це мене неабияк вразило.

 З вітальні були ще одні двері, відчинивши які я опинилася в спальні, з якої був вихід на терасу та в сад.

Тут є сад? Я навіть очам не повірила, побачивши цю красу. У мене буде власний сад! Вау! — відчула як серце в грудях зробило кульбіт.

— Я бачу, ви вже оцінили головну перевагу цього місця, — за моєю спиною виник Івар.

— Я люблю природу, це частина моєї сутності, тож, дякую вам. Дерева справді дарують мені силу та натхнення.

— Я знаю, бо на мене вони впливають так само, — хриплим голосом проговорив чоловік. — До речі, завдяки ось так живим огорожам та долі магії, — він вказав на сітку, оповиту плющем, зберігається приватність садиби, й ви не турбуєте сусідів, а вони вас.

— Це ви класно придумали, — погодилася я.