Розділ 4.

Я стояла на верхній палубі порома, спостерігаючи як ми повільно відчалюємо та покидаємо порт Гелії.

— Не сумуй, люба, — пролунав за спиною знайомий тихий хриплий голос.

— Пане Ректоре? — озирнулася та з подивом втупилася в чоловіка. — Що ви тут робите? Вирішили простежити чи виконаю я ваші вказівки? Навіть авто за мною прислали, щоб не дай Лихой, не втекла?

— Алісо, — шумно видихнув чоловік. — Я вам цілком довіряю, просто маю деякі особисті справи, тож, частину шляху ми проведемо разом.

— Ясно, — кивнула я, знову подивившись на річку.

— Я бачу, ви досі не змирилися з долею та вибором Книги Шляхів?

— Хіба вас це хвилює? — не озираючись спитала я.

— Ваша доля мене справді турбує, — з теплом в голосі промовив пан Орест. Таких ноток в його тембрі я ніколи раніше не чула.

— Чому? — наважилася спитати й повільно повернулася, щоб подивитися йому у вічі.

Окрім нас на палубі було ще декілька людей, але на нас не звертали уваги, тож, я сподівалася почути відверту та чесну відповідь.

— Колись ви дізнаєтеся, пані Алісо, але зараз це може лише нашкодити вам, вибачте. Просто знайте, що завжди можете звернутися до мене по допомогу. А тепер дозвольте запросити вас до буфету — вже мали подати сніданок, а тут занадто холодний вітер. Ще застудитеся.

Я мовчки кивнула, гублячись в догадках, що саме мав на увазі пан Орест.

Ми спустилися в кафетерій, де вже справді витав у повітрі аромат свіжої випічки та кави.

Взявши собі омлет з овочами, пару сирників та каву з молоком я відшукала очима вільний столик біля вікна.

За кілька хвилин Ректор нашої Академії підсів до мене зі словами:

— Маю надію, ви не проти моєї компанії.

— Будь ласка, — кивнула йому.

— Дякую. У вас є унікальна нагода поставити мені одне будь-яке запитання, що вас хвилює стосовно вашого розподілу та Межиріччя, — подивився на мене чоловік, роблячи ковток ароматного чаю.

— Межиріччя справді дике та неосвічене поселення, що не визнає магію? — це мене справді хвилювало, адже я була впевнена, що магії в цьому селищі, як й в моєму рідному, якщо й не бояться, то точно уникають зустрічей з тими, хто наділений Силою.

— Гадаю, що ці чутки та розмови трохи перебільшені, — куточками губ усміхнувся чоловік. — Я чудово знаю Івара. Молодий голова селища робить все для розвитку та процвітання цієї території. І це стосується не лише технологічних новинок, а й магічних.

— Звучить оптимістично. То сільський голова — маг? — подалася вперед я.

— Якоюсь мірою. Івар — вовкулака. Щоправда, лише по лінії батька. Тож, наскільки мені відомо, здатністю до оберту не володіє. Але має чутливий ніс та гострий зір. До того ж ще й розвинута інтуїція. Впевнений, він зможе навчити тебе дечого.

— Ого, не чула про нього. Тож, мешканці села не бояться магії, раз обрали головою перевертня?

— Люди, як й скрізь, дуже різні. Одні прийняли його та довіряють, інші — ні. Це нормально. Хіба в Академії було інакше? Гадаєш ніхто не помічав холодного ставлення до тебе з боку твоїх однокурсників? — різко перевів тему пан Орест.

— Хіба до цього комусь було діло? — хмикнула я. — І взагалі чхати я хотіла на їхні думки та ставлення. Мені й самій добре.

— Але Олексу ти підпустила ближче.

— Він єдиний хто мене розумів та підтримував, — знизала плечима.

— І покривав всі твої вибрики та шкоди, — усміхнувся ректор.

— Ну…

— Алісо, я все про всіх студентів знаю. В Академії взагалі важко щось приховати. Та й вас я вивчив дуже добре. Сильна, незалежна жінка, яка чітко знає чого хоче, має власну думку та особисті кордони… Але водночас чуйна та добра. Справжня цілителька та…

— Відьма, — називайте вже як є, — додала я.

— Талановита відьма. І щойно я ще раз переконався, що наша Книга Шляхів справді обрала для вас ідеальне місце.

— Пф, — фиркнула я. Ну, спасибі, що знову про це нагадуєте, пане Ректоре.

Він, наче вгадав мої думки, продовжив.

— В Межиріччі давно не вистачало вогника. Відчуваю, що там скоро палатиме від ваших ідей та інновацій, Алісо.

— Головне, щоб мене за них не спалили.

— Алісо! Звідки ви взяли ці дурні думки? Магія в Еларії давно частина повсякденного життя. А те, що писали в казках сотні років тому вже втратило актуальність.

— Ось й перевіримо, — кивнула я, роблячи ковток кави.

Я чудово пам’ятала своє дитинство й навіть юність. Я виросла в маленькому селі на півдні країни, де до магії та відьом ставлення було м’яке кажучи обережне. Ні, до нас, звісно, зверталися за допомогою, ліками чи порадами, купували наші настоянки, але були в селі й ті, хто наш дар вважав прокляттям. Отже, це не просто стереотип, а мій особистий досвід, так би мовити…

— У мене до вас буде особисте прохання. Передайте це Івару, будь ласка, — ректор витягнув з кишені невелику коробочку. Скажете, що від мене.