Розділ 3.

— «…Вітаю з завершенням навчання, моя люба онуко, — почала читати рядки, й відчула зрадницьку грудку в горлі. — Якщо ти тримаєш в руках цей лист, значить настав час тобі прийняти Cилу нашого роду. Я знаю, ти зараз злишся, що тебе відправили занадто далеко від столиці. Це нормально. Але ти будеш на своєму місці. Повір вже своїй старенькій бабусі. Доля любить впертих та наполегливих. Але не переходь грань. Магічний дар нашого роду потужний, та має два боки. Світлий та Темний. Знаю, що підеш за світлом. Пам’ятай, відьма в першу черга та, що відає, а не робить шкоду.

Залишаю у спадок тобі свою магічну книгу — там ти знайдеш відповіді на всі свої питання. Також можеш наповнювати її новими знаннями та власними розробками, рецептами та таке інше — все це стане у пригоді наступним поколінням відьом нашого роду.

Як тільки влаштуєшся на новому місці — очікуй на гостя. Прийде до тебе Хранитель та Захисник нашого роду, фамільяр.

Також пам’ятай, що можеш звернутися до мене по допомогу, коли відчуєш, що вже не можеш впоратися сама, що знесилена, а мова йде за життя…»

З конверта випав бабусин кулон — дерев’яний символ сонця, потертий від часу, на чорній нитці. Скільки себе пам’ятаю — він завжди був при ній. Навіть торкатися його родичка мені не дозволяла, хоч він манив мене своїми рунами та візерунками, що йшли по всьому периметру прикраси.

І ось зараз я стиснула в руці її оберіг, а сльози самі течуть з очей. І разом з тим я відчула тепло та силу, що біжить по жилах.

— Сила роду. Приймаю. Берегтиму.

Останні слова промовила подумки та одягнула на шию прикрасу.

— Дякую, рідненька, — поговорила я.

В цей самий момент крізь відчинену кватирку увірвався в приміщення теплий весняний вітер, він немов торкнувся мого обличчя, погрався з волоссям. І знову стало тихо.

 Нарешті підвелася з ліжка, щоб спакувати свої речі. За час навчання у мене значно збільшилася кількість предметів, які тепер не поміщалися в одну валізу. Книги я просто склала стопкою в коробку та перев’язала її мотузкою. Магічні артефакти, частину з яких ми виготовили власноруч на заняттях, а частину придбала в столичних крамницях на зекономлені від стипендії кошти, я обережно обернула пергаментом та розклала між одягом та взуттям. У свій наплічник відправила мішечки з травами, сухими ягодами, порошки, ступку, та настоянки. Прилаштувала поверх нього й свій улюблений медяний казанок. Його я виміняла в антикварній лавці на мою фірмову настоянку. Зілля в ньому виходили першокласні.

З сумом оглянула порожні полиці в шафі та над письмовим столом. Ось й все. Вже за кілька тижнів в цій кімнаті житиме інша юна відьма. Сподіваюся, вона так само колись отримає омріяний конверт та ліцензію.

В коридорі пролунав дзвінок, що традиційно сповіщав нас про вечерю, і я поспішила до їдальні.

— Алісо, — плюхнулася поруч зі мною Адріана, норовлива травниця, що була однією з тих, хто підмовляв інших дівчат уникати мого суспільства, адже я — «проста селючка». — Кажуть, ти отримала розподіл у найвіддаленіший район Еларії, — вона розсміялася.

— Не твоє діло, — буркнула у відповідь.

— Але ж тебе визнали найкращою на курсі. З чого б тоді відсилали аж туди? — не вгамовувалася дівчина.

— Залиш мене, Адріано, інакше пошкодуєш, — я відчувала, як хвиля обурення та бажання розірвати її на шматки піднялася десь з середини.

— Обирай світлий шлях, — спливли в пам’яті слова бабусі.

— Адріано, здається, тобі тут не місце, — до нашого столика підійшов Олекса.

— Ой, та подумаєш! Невдаха! — кинула наостанок бісова дівка.

— Що вона від тебе хотіла? — спитав Олекса.

— Хіба ти не чув та не бачив? — огризнулася я. — Нагадала мені про моє вигнання.

— Але це не так, — хилитнув головою Олекса. — До того ж її саму відправили на північ країни. — Тож, злитися їй варто лише на саму себе.

— Та ти що! — тут же зраділа я. — Ну, тоді кого з нас насправді відправили в глуш та хто вибереться з неї — побачимо за рік! — я хитро примружилася.

— Алісо, то ти вже не гніваєшся? Ще кілька годин тому ти мало не спалила Академію одним лише поглядом, а зараз...

— А зараз я спопелю того, хто спробує завадити мені. Так, Межиріччя це не те, про що я мріяла. Але мудрі люди підказали мені слухатися поклику серця. І довіритися долі. Тож, Олексо, завтра я вирушаю в дорогу.

— Нехай вона буде гладкою!

— Дякую, друже.

Ми міцно обійнялись. В їдальні було галасливо, народ продовжував святкування та обговорення майбутніх контрактів.

Яким буде мій? Ще невідомо. В цій грамоті, що я отримала, було вказано, що всі розпорядження щодо моїх обов’язків я отримаю в голови селища.

Всю ніч я крутилася з боку на бік. Мені снилися ліси та швидкі ріки, якісь дивні тіні, вовки та… якась погоня. Я не могла скласти цілісну картинку з цих уривків, тому, коли в мої двері постукала Кароліна, сповістивши, що вже шоста година, я вже була вдягнена та сиділа на ліжку, притискаючи до грудей книгу бабусі.