Частина 7

Того дня минув приблизно тиждень відтоді, як ми востаннє зустрічалися з Михайловою. І ось одного разу у вівторок за мною приїхала поліцейська машина. Працівники попросили проїхати з ними. Я пов’язала це з тим, що новий телефон я так і не придбала, і тому слідча вирішила зв’язатися зі мною ось таким чином.

Після прибуття до Шевченківського РУВС мене провели до кабінету, в якому на той момент перебували троє: капітан Михайлова, Лісовий та ще якийсь чоловік, якого я бачила вперше.

-Доброго дня, Катерино, сідайте! – запросила мене до столу Кіра Валентинівна.

-Є якісь новини?

-Звичайно. Тому ви, власне кажучи, і тут.

Мені робилося не по собі від тону, з яким поліцейська зі мною розмовляла.

Вона дістала з шухляди поліетиленовий пакет, в якому був ніж із засохлими слідами крові. Без пояснень я зрозуміла, що це той самий, яким вбили дядька Вову.

-Знайшли? Ну, от і слава Богу.

Поліцейські лише переглянулися, після чого спрямували погляд на чоловіка, який сидів поруч.

-Я хочу вас, Катерино, познайомити з Петром Новіковим. Це лікар, який лікував вашу покійну матір.

-В якому сенсі? – здивувалася я. – Рак у мами лікував зовсім інший лікар. І це була жінка.

-Ми зараз говоримо не про рак, – перервала мене Михайлова.

-А про що?

Копи замовкли, і розмову почав сам Петро.

-Ваша мати страждала від дисоціативного розладу ідентичності – нечастого, але такого, що іноді трапляється, психічного захворювання, і тому перебувала під наглядом у нашій психіатричній лікарні.

Ну, те, що мама була несповна розуму, я знала, але те, що вона лікувалася в психлікарні, стало для мене новиною.

-А до чого тут це? – я не зовсім розуміла, до чого тут моя мати. – І що означає цей ваш дистильований, чи як його там, розлад?

-Розумієте, вашу матір свого часу до нас привіз ваш батько. Він скаржився, що в неї трапляються напади агресії, однак під час діагностики ми не виявляли жодних схильностей до раптових спалахів ненависті. До того ж вона стверджувала, що до них додому приходив якийсь незнайомець і бив її чоловіка. Однак одного дня все стало на свої місця. Вашу матір наче підмінили. Вона почала кидатися на лікарів, при цьому завдавала ударів із такою жорстокістю, наче бажала смерті опонентові. Але потім вона не пам’ятала, як це робила. Проте казала, що це була не вона, а цей незнайомець. За її словами, він намагався захистити її від нас.

-Зрозуміло. Чергова казка про роздвоєння особистості.

-Вона ж била вас у дитинстві? Чи не так? – він зняв окуляри з носа-картоплини та допитливо подивився на мене.

-До чого ви хилите? Ви вважаєте, що я теж шизік, як моя матір, і це я вбила всіх цих людей? На вашу думку, у мене роздвоєння особистості? – у мене починалася істерика.

Що це за клоун і де вони його відкопали? Вони таким чином хочуть закрити справу, повісивши все на мене?

-Я йду геть!

-Сидіть! – скомандувала Михайлова, і раптом біля дверей з’явився кремезний поліцейський у формі.

-Я не сказав, що у вас роздвоєння особистості. Дослухайте, будь ласка, до кінця, – продовжив лікар.

Я розвернулася й усілася на незручний табурет, схрестивши руки на грудях.

-У вас було важке дитинство. Мати постійно била вас, хотіла вона того чи ні, і через це ви росли замкненою та самотньою дитиною. Тому й вигадали собі уявних друзів, таких як Олена.

-Що? Що означає «уявних»?

-Ми поспілкувалися з директором школи, в якій ви навчалися, – втрутився Михайло. – У вашому класі не було жодної Олени, а єдина Самойлова, яка у вас була – це ви, Катерино Станіславівно Самойлова. Тому я й здивувався, коли ви сказали, що ваша подруга має таке саме прізвище, як і ваше.

-Але! Але ви ж бачили її!

-Коли? – запитав він.

-Коли заходили до мене наступного дня після вбивства дядька Вови.

-Я нікого не бачив, – заперечив офіцер. – Коли я увійшов, то помітив на журнальному столику дві чашки з чаєм, тому вирішив, що ви когось чекаєте. Однак у будинку ви були абсолютно сама.

В голові у мене все перемішалося. Я не розуміла, що тут взагалі відбувається і чи правда це все.

-Вона ж ще запитала вас, чи ви одружені?

-Це були ви, Катерино! Згадайте! – я відмовлялася щось розуміти.

-Олена – це втілення ваших потаємних бажань, які ховалися у вас. Директор вашої школи повідомила, що ви були досить тихою дитиною, однак час від часу самі знайомилися з хлопцями зі старших класів, і вас часто бачили, як ви цілувалися з ними за школою.

-Це неправда! – кричала я, і з очей почали виступати сльози. – Я ніколи ні з ким не зустрічалася і не цілувалася!

-Ви – ні, а ось ваше альтер-его – Олена – постійно, – стверджував Новіков.

-Так, ще погляньте на це, – перервав його Лісовий. – Коли ми навідувалися до «Біля каміна», то взяли у вашого роботодавця записи з камер спостереження, де помітили багато чого цікавого. Ви сказали, що того вечора, коли сталося вбивство вашого сусіда, на вас напав у туалеті відвідувач і намагався зґвалтувати. Так?

-Так! – я не знала, чого тепер очікувати від цих поліцейських.

-Подивіться, будь ласка, уважно на цей відеозапис, – він розвернув до мене екран ноутбука.

На відео було видно зал кафе, у якому я працюю.

-Це він намагався вас зґвалтувати? – Лісовий вказав пальцем на гладкого чоловіка, який сидів за столиком і пив пиво.

-Я не пам’ятаю. Здається, так, – я продовжувала дивитись запис, не розуміючи, що вони хочуть мені показати.

-А ось і ви.

На екрані я підійшла до цього товстуна та несподівано підсіла до нього за столик. Дуже дивно, я не пам’ятаю, щоб робила таке. Те, що я побачила далі, дивувало мене дедалі більше. Я взяла його за руку й обійняла, пестячи пальцями його потилицю. Він дивився на мене, немов вовк на вівцю, однак мене це зовсім не бентежило. Раптом моя рука опустилася під стіл, і на його обличчі з’явився характерний вираз. Але що це? Я зовсім нічого із цього не пам’ятаю.