Частина 6

Біля дверей в колону вишикувалися бійці ТОРу, яку замикав старший лейтенант Лісовий. Відчинивши двері, поліцейські ввалилися до будинку, зачищаючи кожну кімнату. Ми з Кірою Валентинівною спостерігали за цим з вулиці.

-То ж, як, кажете, він увійшов?

-Через вікно кухні. Це з того боку будинку, – я повела поліцейську за собою.

Зупинившись біля рами з вибитим склом, слідча уважно оглянула місце проникнення, після чого перевела погляд під ноги, розглядаючи розкидані уламки.

-Все чисто! – дав знати Михайло, визираючи через отвір у шибці.

-Розкажіть ще раз, що у вас сталося? – її карі очі знову пронизували мене.

-Він проник через вікно та напав на нас. Олена намагалася нас захистити, і він її вбив. А коли я спробувала схопити телефон, щоб викликати допомогу – він його розбив.

-Хто він?

-Маніяк! Який вбив дядька Вову й того мужика коло «Біля каміна».

Я була на емоціях і погано усвідомлювала, що говорю, тому не могла правильно вибудувати речення.

-А тепер знову і по черзі. Хто кого вбив і хто така Олена? – втрутився в розмову помічник слідчої.

-Моя подруга, чий труп зараз лежить у вітальні, – відповіла я.

-Тут немає ніякого трупа, – на секунду мені здалося, що він знущається.

-В якому сенсі?

-Подивіться самі! – він відійшов від вікна вглиб будинку, судячи з усього, прямуючи до виходу.

Я поспішила зайти й оглянути місце злочину. Уламки пляшки, розбитий телефон на підлозі, але тіло моєї подруги й справді кудись зникло. Невже він забрав його із собою? Але навіщо?

-Ви сказали, що нападник вбив вашого сусіда, а також того чоловіка, якого знайшли в сміттєвому баку. Так? – Кіра Валентинівна намагалася окреслити загальну картину, і я розуміла, що настав час розповісти їй все.

Мовчати вже не мало сенсу, і тому я розповіла їй усю історію від самого початку. Розповіла про все: про спробу зґвалтування, про дзвінки, про те, що він стежить за мною. Про те, що він погрожував, що якщо я розповім про нього, то він підкине мені ножа, яким вбив дядька Вову. Про те, як поклав мені до сумки горлечко від пляшки, якою вбив того товстуна. Що те горлечко я через дурість викинула у смітник дорогою додому. Розповіла про випадкову зустріч із Толіком. Що підозри щодо нього відпали, оскільки він перебував поруч, коли злочинець телефонував і погрожував мені, що вб’є його. Що тієї миті він, напевне, шастав у мене вдома. Попросила їх навідатися до Толіка, оскільки боюся, щоб із ним нічого не сталося. Також сказала про те, що перед усім цим розповіла всю правду Олені, і відразу після цього з’явився він і вбив її, а тіло, судячи з усього, кудись забрав.

-Хто такий Анатолій? Яке його прізвище?

-Киценко. Анатолій Киценко. Ми навчалися в паралельних класах. А Олена – моя однокласниця. Вона знала про те, що він мені подобався.

-Добре, ми навідаємося до нього. Щодо того, хто телефонував, його номер ви, звісно ж, ніде не записали?

-Ні.

-Зрозуміло. Навряд чи наші техніки зможуть щось витягнути з цієї каші, що залишилася від вашого телефону. Добре, тоді запитаємо в оператора перелік всіх номерів, які до вас телефонували, і тоді вже спробуємо щось дізнатись.

Михайлова перевела погляд на келих з вином, що стояв на журнальному столику.

-Отже, він вбив вашу подругу, а вас не чіпав? І нічого не сказавши, просто взяв і пішов? – перепитала слідча цю історію, в яку я на її місці також не повірила б.

-Мене це теж здивувало, – погодилася з її підозрою я.

-А яке прізвище у Олени? І де вона мешкала?

-Самойлова. А де мешкала? Уххх. Зараз.

І тут мені спало на думку, що за всі роки нашої дружби я навіть не дізналась адресу проживання своєї найкращої подруги. Я не пам’ятаю, щоб приходила до неї в гості. Я навіть жодного разу не бачила її батьків.

Але це й не дивно, адже до себе я її теж не запрошувала та не розповідала про неї мамі. Можливо, тому ми так мало знали одна про одну.

-Зачекайте, ви сказали: «Самойлова»?

-Так.

-Зрозуміло. Тому ви були найкращими подругами? – запитав Лісовий, однак я не зрозуміла, що він має на увазі.