Частина 5

Біля хвіртки я дивовижним чином зустрілася з Оленою. Вона ніби відчувала, що вдома мені буде страшно перебувати самій, і прийшла до мене побалакати, прихопивши пляшку вина. А що, як це вона мені телефонує та погрожує? Що, як це вона поклала око на Толіка і бажає відбити його в мене таким чином? Але є один нюанс. Олену я знаю давно, і вона мені немов сестра, якої я ніколи не мала. А ще вона має звичку з’являтися в моєму житті в потрібний момент, коли мені самотньо, або коли мені потрібно із кимось поговорити. У шкільні роки я могла їй вільно поскаржитися на черговий скандал із матір’ю та показати садна від побоїв, а найголовніше – я не боялася, що вона побіжить і всім про це розповість, спровокувавши тим самим купу зайвої уваги й проблем.

-Я взяла «Дойбанське», як ти любиш.

-Зачекай-но тут, – звернулась я до неї, відчиняючи двері.

Дивно. Замок був замкнений. Невже він має власний ключ? Або, можливо, він блефував, коли натякав, що перебуває в мене вдома. Вікна теж були зачинені. Олена весь цей час, поки я обходила будинок, стояла на порозі та з подивом спостерігала, як я обережно пересуваюсь між кімнатами. Мені було боязко, що зараз з-за чергового рогу на мене кинеться цей ненормальний і заріже.

-Заходь! – запросила я її, переконавшись, що в будинку безпечно.

-Що сталося? Де ти була? – її широко розплющені очі дивились на мене із подивом.

-На побаченні, – іронічно кинула я, присівши на диван у вітальні та поклавши долоню на голову, яка знову почала боліти.

-Серйозно? На побаченні? Чи ти жартуєш?

-Ні, Олено, не жартую. На найпершому у своєму житті й найогиднішому побаченні.

-Що сталося? Хто він? Він почав до тебе чіплятися?

-Ні. Не в цьому річ.

-А в чому? Розкажи! – і тут я зрозуміла, якої помилки припустилася.

Знаючи глибину пастки допитливості Олени, я випадково занурила до неї кінчик пальця й тепер загрузла по самі вуха. Тепер вона так просто від мене не відчепиться, доки не почує те, чого так жадає.

Я, ігноруючи її запитання, пройшла до кухні по келихи й штопор. Сподіваюсь, що хоча б від ковтка напівсолодкого мені стане легше.

-Я вважала, що там, де я працюю – смердюча забігайлівка, а виявилося, що у нашому місті є й гірші, – поступово я почала втамовувати інформаційний апетит подруги.

-І він запросив тебе туди? Хто він?

-Для нього це був такий самий шок, як і для мене.

-Він привабливий? Багатий? – Олена цілеспрямовано намагалася дізнатись, хто ж мій коханий.

-Яка різниця? Ми все одно з ним більше ніколи не побачимося.

-Але чому? Що з ним не так?

-Річ не в ньому, – до горла підступав камінь, коли я думала про це.

-А в чому?

-Це не важливо.

-Катю! Ти моя подруга чи хто?

Я зрозуміла, що мені не викрутитися. До того ж мені було б спокійніше, аби ще хтось про це знав, і тоді, якщо зі мною щось трапиться, буде кому розповісти про все поліції. Тому я розповіла їй абсолютно все. І про дядька Вову, і про поліцію, і про труп того пана в сміттєвому баку, і, звісно, про дзвінки того маніяка, і чому я більше не можу бачитися з Толіком.

-Серйозно? Толік? Та ти ж обожнювала його з п’ятого класу, – схоже, це єдине, що турбувало Олену в усій цій історії.

-Ти серйозно? Я тобі щойно розповіла про два вбивства та про дзвінки з погрозами, а тебе турбує, з ким я ходила на побачення?

Ну так, логічно. Кому про що, а шолудивому про лазню. Її ж не щодня переслідують вбивці, а от залицяльників вона змінює, мабуть, частіше, ніж я шкарпетки.

Раптом я почула дзвінок телефону, що лежав на столику. Мені стало моторошно, і по спині виступив холодний гидкий піт. Хоч би це був Толік.

-Схоже, хтось не вміє тримати язика за зубами. Що ж. В такому разі він повинен за це заплатити, – низький, майже хрипкий голос був явно розлючений.

-Хто це? – запитала Олена, що сиділа поруч.

-Це він.

-Маніяк? – як це вона не подумала про Толіка, аж дивно.

-Так.

-Не бійся. Я ж із тобою.

Раптом на кухні пролунав дзвін розбитого скла та почулися кроки. Я голосно закричала, але не знала, що робити в ту мить, тому схопила пляшку за горлечко. У проході за кілька секунд з’явився силует в тому ж самому чорному балахоні з накинутим на голову капюшоном. Обличчя в напівтемряві видно не було, але він одразу попрямував до нас.

Раптом на нього накинулася моя найкраща подруга. Вона спробувала вдарити його, але він лише перехопив її руку та завів за спину. Далі був якийсь жах.

Нападник дістав ніж і встромив його в шию Олени. Вона, здається, не встигла нічого зрозуміти. Її очі вмить заскляніли, і моя подруга, жадібно намагаючись ковтати повітря, впала на підлогу. Я спостерігала за цим, ніби за фільмом жахів. Секунди здавалися вічністю. Не придумавши нічого кращого, я жбурнула в нього пляшку, проте вона лише пролетіла повз, розбившись об стіну позаду.

Тоді я вирішила схопити телефон, щоб викликати поліцію, але вбивця, здається, прочитав мої думки й кинувся до нього першим. Він схопив смартфон і люто жбурнув його об підлогу, наступивши на нього ногою. При цьому зробив це кілька разів, доки з гаджета не вийшло скляно-пластикове місиво.

Забившись у куток, я не могла вимовити ані слова. І знову це паралізуюче відчуття безпорадності. Приблизно те саме я відчувала, коли мама розходилася не на жарт і брала до рук якийсь предмет, щоб побити ним мене. Це могло бути що завгодно: сталева коцюба, швабра, ремінь, черпак. І тоді я відчувала лише одне – зараз буде боляче. Біль можна було відчути будь-де: лоб, ребра, пальці. Вона била мене не дивлячись. Просто намагалася знищити. Фізично й морально. Я досі щиро не розумію двох речей. По-перше: за що вона мене так ненавиділа? А по-друге: як вона мене таким чином не вбила?

Ось і зараз я просто не знала, чого очікувати, тому готувалася до найгіршого. Дочекавшись, поки він розтопче мобільний телефон, я попрощалася з життям, але раптом він просто подивився на мене й пішов. Його обличчя я так і не побачила. Він навіть нічого не сказав на прощання.