Частина 4

Гучний стукіт у двері перервав мій сон приблизно о першій годині дня. В принципі, я майже не спала, бо після того, що було вночі, заплющити очі було важко, і якби не втома, то я б так і не вирубилася. На порозі намалювались обидва моїх нових знайомих.

-Добрий день, Катерино, – із серйозним виглядом привітала мене капітан Михайлова.

-Добрий день. Принесли якісь новини щодо дядька Вови?

-Не зовсім.

А я буцімто не знаю, чому вони тут. Адже я залишила труп лежати у сміттєвому баку біля кафе, щиро сподіваючись, що його ніхто не виявить. Принаймні поки я не закінчу зміну. Якби я сповістила про це поліцію – той маніяк мені неодмінно помстився б, тому мені довелось грати за його правилами. Однак решту ночі після того, як я змирилася з власним становищем, я міркувала, як мені діяти далі. Я очікувала, що труп рано чи пізно знайдуть, і я в такому разі нічого не бачила й нічого не знаю. Прийшов, нажерся, посварився, пішов. Так, чіплявся, так, був конфлікт, куди далі пішов – не знаю. Він – козел, і чимало від кого міг отримати по голові.

Хоча, стоп! Звідки я можу знати, що вдарили його саме по голові? Я взагалі нічого про нього не знаю, і якщо мене запитають – я маю зобразити гримасу на кшталт: «Який жах!»

Це я, власне кажучи, і зробила, коли отримала від них очікувану новину.

-Який труп? – я як могла зображала здивування.

-Ось цей. Не впізнаєте його?

Я робила вигляд, ніби уважно вдивляюсь у світлину на екрані смартфона старшого лейтенанта. Звісно, я впізнала цього кнура, але видавати цього не можна було.

-Ні. Не впізнаю.

-Подивіться уважніше. Він до цього був у вашому кафе.

-У нашому кафе багато хто буває. Не можу ж я всіх запам'ятати.

-Ви впевнені? Річ у тім, що у вас із ним, як кажуть свідки, був конфлікт, – Лісовий продовжував тримати смартфон переді мною.

-А-а-а, так. Тепер пригадую. Так, був у нас цей кадр, – після цих слів поліцейський нарешті сховав гаджет до кишені.

-Як це сталося?

-Перепрошую. Просто за зміну іноді стільки таких, як він, трапляється, що всіх і не згадаєш. Та як сталося? Як завжди. Нажерся й почав чіплятися, поки Арсен не прибіг. А хто це його так? Де ви його знайшли?

Я щиро сподівалася, що грала переконливо. Поки що, начебто, ніяк себе не скомпрометувала, але хто знає, що здасться підозрілим цим нишпоркам.

-У сміттєвому контейнері біля вашого кафе. Тому, власне, ми й прийшли до вас. Адже я згадав, як ви планували заступати на зміну цієї ночі, ну, а далі, самі розумієте.

-Біля кафе? Отакої. Тільки от я вам нічим допомогти не зможу. Я цілу ніч не виходила на вулицю, тому нічого не бачила.

-Розкажіть, що ви робили після того, як він пішов геть?

-Я? – знову акторка зображала здивування. – Та нічого особливого, начебто. Працювала. Протирала столи, приносила замовлення. Що ще може робити офіціантка в кафе?

-Скажіть, а до вас у кафе не заходив ніхто підозрілий? Можливо, когось помітили?

-Ні. Можливо, й заходив, але я не помітила. До нас різний народ заходить. Якщо вдивлятися в кожного, то кого там тільки не зустрінеш. А загалом, вони всі для мене на одне лице. Навіть цього, як бачите, я не одразу впізнала.

Після цього його запитання, чесно кажучи, я замислилася. Адже заходив Толік. Він, звісно, не схожий на злочинця. Навіть навпаки, доволі симпатичний. Але якось дивно він так зайшов. Стільки років не з'являвся, а тут випадково помітив мене у вікні й вирішив навідатися. Але про нього я їм розповідати не буду. Сама перевірю та спробую вивести його на чисту воду.

-Цікаво виходить, Катерино. Вже друга смерть поруч із вами, – ніби між іншим промовила Кіра Валентинівна.

-Це ви до чого? – підозріло запитала я. – Що ви хочете цим сказати?

-Я нічого не хочу сказати. Просто констатую факт.

На останньому слові вона знову обпекла мене своїми бурштиновими очима.

-Я нікого не вбивала! – мені заманулося зобразити абсолютну наївність.

-Ніхто зараз і не сказав, що ви когось вбивали, – виправдався помічник слідчої.

На цій ноті я вирішила, що мені краще замовкнути, аби не бовкнути чогось зайвого. Голова знову розболілася. До того ж у ній почали проноситися неприємні спогади з минулого.

-Що з вами? – чемно запитав Лісовий, помітивши, як я взялася рукою за лоба.

-Голова, – поскаржилася я, присівши на софу.

По скронях ніби стукали молотом. Ще й потилиця німіла.

-Ви маєте знеболювальне? – поцікавилась слідча.

-Ні. Треба сходити до аптеки.

-Ось. Візьміть, – вона простягнула мені блістер з ібупрофеном. – Сама страждаю на часті головні болі. Беріть.

Я взяла таблетку на долоню та попрямувала до кухні, аби набрати в склянку води. Правоохоронці залишилися чекати у вітальні. Ах, як же розколювалася голова. Ці болі мучать мене з дитинства. Але, оскільки моїй мамі завжди було на мене чхати, то до лікаря ми ніколи не звертались. Мати лікувала мене самотужки. Але не медикаментозно, а народними методами. Вона казала, що всі ці ліки – отрута та хімія, тому під час головного болю накладала на моє чоло мокру ганчірку. Допомагало через раз. Точніше, через раз п’ятий, а іноді й десятий. У старших класах я вже купувала потайки від неї парацетамол, щоб боротися з цими болями. Вона тоді ще казала: «Бачиш! А ти сперечалася, ніби мої примочки не допомагають». Я на це лише кивала. Господи, яке ж нікчемне в мене було дитинство.

Коли я повернулася, Лісовий сидів на софі та розглядав якусь стару газету, яку, судячи з усього, взяв на журнальному столику, бо за моєї присутності він склав її та поклав туди.

-Краще? – запитала Михайлова.

-Таке собі, – у скронях досі відчувалась пульсація.

-Щодо вашого сусіда – скажіть, ви точно нічого не чіпали в його будинку?

-Не знаю, – засумнівалася я. – Я вже нічого не знаю.

-Розумію, що просити вас зараз згадати щось безглуздо, але все ж таки, спробуйте подумати про це та зателефонувати до нас найближчим часом. Це дуже важливо, – офіцери підвелися з дивана та попрямували до виходу.