Частина 3

Я прокинулась приблизно опівдні. Цього вечора мені знову заступати на зміну, але проспати весь день я не мала бажання. Мені не одразу пригадалися події цієї ночі. Але варто було мені прокрутити в пам'яті того виродка в туалеті, труп сусіда з продірявленою шиєю та дзвінок від маніяка, після якого в мене розболілася голова і я врешті-решт вимкнулась на ліжку, як клубок знову підступив до горлянки. Сподіваюсь, того, що я йому розповіла, для нього буде достатньо. І все ж таки, ким є цей психопат, який вирішив після всього ще й зателефонувати до мене?

Мені просто кортіло від усього цього відмитися. Я навіть не буду повідомляти  поліцію про цей дзвінок. Аби лише всі залишили мене в спокої. Але не встигла я зайти в душ, як у двері постукали.

-Привіт! – на ґанку осяяна стояла Олена.

Вона завжди мала привабливий вигляд. Одягнена з голочки, чепурна. Її мідно-руде волосся блищало, немов напоєне сонцем. Ще в школі вона завжди була гарною дівчинкою, і тому легко знаходила спільну мову з хлопцями. Як, власне, і зараз.

Олена – повна моя протилежність. Вона не гребує чоловічою увагою, і після кожної зустрічі ділиться зі мною враженнями про чергового кавалера. Відверто кажучи, я не вважаю таку поведінку гідною дівчини, але це її справа, і не мені її засуджувати. Хоча, зізнатися чесно, іноді я їй заздрю, з якою легкістю вона здатна завести собі нового хлопця, лише підізвавши пальчиком, і так само легко його позбутися. Про інтимні подробиці її особистого життя, якими вона відверто ділиться зі мною, я волію промовчати.

Її візит трохи підняв мені настрій, змусивши забути про вчорашнє.

-Не розбудила?

-Ні, проходь. Тобі пощастило, що я вчора пішла з роботи раніше, інакше зараз я б спала і навряд чи відчинила тобі.

-А ти хіба не сьогодні маєш йти в нічну зміну?

-І сьогодні теж, – Олена володіє не найкращою пам'яттю, тому вона здатна легко забути навіть про те, що я казала їй годину тому.

Подруга кинула сумочку на софу та плюхнулась поруч із нею.

-Що новенького? – з ноткою наївності запитала вона.

-Позитивного нічого, а в тебе?

-Так само. Ніякої свободи. Ані на морі не буваю цього літа, ані десь іще. Вся у справах.

-І це мені ти будеш жалітися? – я обурилася її простодушністю.

Вигляд вона й справді мала стомлений. Тому я вирішила запропонувати їй чаю. Не ромашкового. Звичайного чорного.

Поки закипав чайник, ми базікали про своє жіноче. Я намагалась робити вигляд, ніби нічого особливого не сталося. Просто, знаючи допитливість Олени, вона не відчепиться, поки не витягне з мене всі подробиці. Однак подробиці деяких подій мені волілося якнайшвидше забути, не кажучи вже про відсутність бажання згадувати про них вголос.

Щойно я поставила чашки з чаєм на журнальний столик, у двері знову постукали. Від цього звуку мені стало моторошно, але я все ж підійшла. Зрештою, цього разу я не сама.

-Доброго дня, – на порозі я побачила менш сяйливого, аніж моя подруга, поліцейського, з яким бачилась цієї ночі.

-Доброго дня. Лейтенант Лісний, якщо не помиляюсь. Правильно? – мені зараз якнайменше хотілося дарувати Олені привід для розпитувань, а поява в моєму будинку поліцейського могла б порушити цей план.

-Лісовий. Старший лейтенант, – він зробив особливий наголос на слові «старший».

-Чим можу допомогти?

-Я хотів би з вами поговорити. Скажіть, чи можу я увійти?

Я дивилась на нього, нічого не відповідаючи. Впускати його до будинку мені не дуже кортіло.

-Вибачте, я зараз зайнята. Чи не могли б ви завітати трохи пізніше?

-Запевняю, я не вкраду у вас багато часу, – тієї миті я відчула спиною, що ззаду підійшла моя допитлива подруга, і конспіруватись вже не мало сенсу.

-Добре, проходьте, – я неохоче зробила крок вбік, впустивши його всередину.

-Дякую вам.

Міцної статури офіцер із широкими плечима й по-дитячому добрим обличчям роззувся та попрямував до вітальні. Я не могла не вловити хижого грайливого погляду подруги, яка помітила молодого поліцейського.

-Якщо ви на когось чекаєте – я обіцяю, що не затримаю вас надовго.

Ми з Оленою пройшли до кімнати слідом за ним.

-То ж чим я можу вам допомогти цього разу? – без особливого ентузіазму запитала я.

-Як ви вже зрозуміли, я тут через вашого сусіда. Опитую всіх мешканців, хто може щось знати про вбитого.

-Вбитого? – втрутилась в розмову Олена.

-Ну, так. Про Володимира Миколайовича Хлєбникова, – відповів помічник слідчої.

            Подруга здивовано перевела погляд на мене.

-Я ж вам вчора розповіла все, про що знала.

-Розумію. Але, можливо, за ніч ви згадали ще про щось. Можливо, бачили, як до нього останнім часом заходив хтось дивний. Знаєте, як це буває? Здається, ніби все розповів, а потім у пам'яті щось та й спливе.

-Навряд чи. Я лише нещодавно прокинулась, тому в моїй голові, навіть якби щось і хотіло – все одно не спливло б, – іронічно відповіла я.

-Скажіть, а коли ви бачили його востаннє?

-Дядька Вову?

-Так.

-Та вчора й бачила. Коли йшла на роботу.

-Навіть так? Ви про це не згадували, – старший лейтенант дістав із кишені нотатник і почав щось записувати.

-А що тут згадувати? Я йшла на роботу, а він підмітав подвір’я.

-І що він вам казав?

-Та нічого. Привітались, і я пішла далі, – мені не хотілось розповідати про його нездоровий потяг до молоденьких сиріт, оскільки це спричинило б низку додаткових малоприємних запитань.

-Він не видався вам якимось незвичним?

-В якому сенсі? – обережно перепитала я.

-Ну, знаєте, можливо, його щось турбувало?

Я б розповіла, що його турбувало. Хоча, здавалося б, у його віці про таке думати вже не заведено.

-Та ні. Він був звичайним. Усміхнувся, привітався, і я пішла далі.

-А о котрій годині це було?

-Приблизно о пів на дев'яту. Або трохи пізніше. У мене зміна на 21:00.