Частина 2

Це були найважчі три години в моєму житті. А попереду ще ціла ніч, і якщо пощастить, то між 2:00 та 3:00 може трапитись хвилинка, щоб подрімати. Звісна річ, після того, як я витру всі столики та помию підлогу. Потім десь о четвертій починають один за одним підтягуватись таксисти, потім базарні торговці, а годині о 6-й ранку тут вже буде повно людей. Кафешка біля автовокзалу працює цілодобово. Тут час від часу знаходять прихисток гості міста, які чекають на автобус. Представниці найдавнішої професії з Розумовської заходять сюди на чай та побалакати про свої «справи», ну або просто до туалету. Також не оминає увагою цей заклад і місцевий криміналітет, з яким у Арсена досить теплі стосунки. Деякі з них вже навіть встигли натякнути мені, мовляв: «Будуть проблеми – звертайся». Непоганий такий «дах». Можливо, колись і знадобиться. Особливо, якщо дядько Вова все ж таки допече.

Спершу дівчина нагримала на мене за те, ніби я принесла не її замовлення, хоча в моєму нотатнику чітко записано, що вона замовила суп із фрикадельками та сухариками, а не вареники. Потім якісь хлопці, явно напідпитку, намагались вивідати мій номер телефону та запросити мене з ними до сауни. Арсен, який полюбляє робити власні проблеми чужими, попросив, щоб я перенесла кілька «неважкеньких» ящиків із вином. Коротко кажучи, вечір видався на славу.

Коли зал наполовину спорожнів, у мене нарешті видалась хвилинка відлучитися до… «припудрити носика».

Ще й голова розболілася. Зачинивши засувку на дверях кабінки, я й не помітила, як до вбиральні увійшов хтось іще. Кроки попрямували в мій бік і, наблизившись впритул до дверцят, замовкли. Завершивши свої справи й натиснувши кнопку бачка, я зібралася помити руки й повернутися до роботи, але несподівано за дверцятами на мене навалилося якесь огрядне тіло й повалило на холодну кахляну підлогу, об яку я боляче вдарилась підборіддям.

-Мовчи, мала! Будеш гарно себе поводити – в боргу не залишуся.

Ще не до кінця зрозумівши, що відбувається, я відчула під спідницею його спітнілі руки. Зрозумівши, що я збираюсь кричати, він різко підніс одну з них до мого обличчя, затуливши нею мого рота.

-Тихо, я сказав! Ти що собі думаєш? Я ось так терпітиму? Як ти повз мене ходиш – дупкою крутиш.

Я не бачила обличчя нападника. Я лише відчувала, що він приблизно вдвічі більший за мене і від нього тхне сумішшю поту й горілки.

Мене ледь не знудило. Він ще нічого не встиг зробити, але мені вже хотілося померти просто на цьому місці. Жирне тіло огортало мене, дедалі сильніше притискаючи до підлоги. Він стягував однією рукою з мене трусики, а другою ще міцніше затуляв мені рота, щоб я не змогла закричати. Я спробувала подряпати ту частину його тіла, до якої дотяглась, однак це розлютило його ще більше і, відпустивши мою спідню білизну, він вдарив мене по голові.

-Ти тільки-но глянь на неї! Дряпатись будеш?

Підвівшись, він міцно схопив мене за волосся й потягнув на себе. Врешті я опинилася перед ним навколішки. Те, що я побачила наступної секунди, викликало у мене непереборне бажання виблювати, а після цього одразу ж померти, але я все ж таки закричала.

-Ти що робиш? – пролунав за його спиною грізний голос із кавказьким акцентом.

Ґвалтівник у відповідь лише мовчки завмер. Наступної хвилини він вже сам лежав на підлозі, кашляючи кров'ю, поки Арсен гамселив його ногами по ребрах.

-Ти що, свиня, собі дозволяєш? Тварюко!

-Досить! – захлинаючись, благав той.

У відповідь власник закладу ще сильніше завдавав ударів по його желеподібному тілу. Я бачила це в дзеркалі над раковиною, в якій рясно вмивала обличчя. Хвилин з п'ять Арсен місив цього виродка, а я лише плакала й вмивалася. Я вся тремтіла. Мене нудило, але назовні нічого не виходило. Мені нічого не хотілося.

І хоча він і не встиг вчинити наді мною наругу, я все одно почувалась брудною. І цей бруд змити було неможливо.

-Катрусю, як ти?

Він спробував взяти мене за передпліччя, але я відразу ж відсмикнула руку.

-Що він із тобою зробив?

-Нічого! – стримано крізь сльози відповіла я.

-Ну, все-все. Ходімо, я тобі водички наллю. Тобі треба присісти.

Повертатись до залу, де на мене дивитимуться люди, мені зовсім не хотілося. Мені взагалі нікуди не хотілося йти, окрім як додому.

-От виродок. Нічого, зараз Ашот із хлопцями приїде – вони з ним розберуться, – Арсен приніс мені склянку води, яку я ледве взяла тремтячими пальцями.

-Можна я піду додому? – запитала я, ні на що не сподіваючись.

-Звісно. А як же. Може тебе відвезти до лікарні? Або, мабуть, ти бажаєш, щоб я викликав поліцію? Тоді зателефоную Ашоту, щоб вони з братами не їхали. Тільки скажи ментам, будь ласка, що він і на мене напав, бо, сама знаєш.

-Ні. Я просто хочу додому.

-Давай-но я тебе підвезу! – невисокий, міцно збитий вірменин був того вечора дуже чемним і по-батьківськи добрим до мене.

-Не треба. Я візьму таксі.

-Навіщо таксі? Давай-но краще я тебе...

-Ні. Будь ласка. Тут і без того залишиться мало людей. Я просто хочу додому й лягти спати.

-Добре, Катрусю, як скажеш, – трохи ображено промовив власник кафе.

Огиднішого вечора в моєму житті ще не було. Звісно, ніякого таксі я не брала. Адже мені йти до домівки, максимум, хвилин 15. Хоча час вже й пізній і чимало що може статися, але я все ж таки сподівалась, що блискавка не влучає в одне й те саме місце двічі. Зрештою, нехай краще мене вб'ють, ніж все ж таки оволодіють моїм досі незайманим тілом.

На вулиці було досить освітлено завдяки ліхтарям, але все ж безлюдно. Серпневий вітер вже не був теплим, і в повітрі відчувався запах наближення осені. Ще одне літо коту під хвіст. Ані відпочинку, ані моря. Єдине, що я робила ці два з половиною місяці – розгрібала мамин мотлох, виносячи його до сараю, а згодом, якщо руки дійдуть – він попрямує до смітника. Робота-дім, дім-робота. Це доросле життя втомлює та виснажує. З іншого боку, зважаючи на те, що я не мала повноцінного дитинства, сподіваюся, що хоча б зараз щось зміниться на краще.