Частина 1

Як важко прокидатися ввечері. Хоч би як мені було огидно ходити на цю кляту роботу, однак вставати все ж таки треба. Адже на нове життя потрібні гроші, а заробити їх, окрім як на посаді офіціантки в цілодобовому кафе, поки що не було можливості.

Я Катя, і мені 21. Ще рік тому я перебувала в полоні, де наді мною постійно знущались. Сцени тих днів досі сняться мені ночами, через що я здригаюся та прокидаюсь. Цікаво, що за весь час, коли я спала вдень перед нічними змінами, подібне мені не снилося жодного разу. Однак вночі кошмари приходять постійно. Та ще й настільки реалістичні, ніби все відбувається наяву.

Ні. Мене не викрав і не тримав у полоні маніяк. Він мене народив. Бо моїм катом була рідна мати.

Все почалося з раннього дитинства. Народила вона мене пізно – майже у 40 років. Свого батька я ніколи не бачила, і, за її словами, мені пощастило. Адже, як вона казала, він її зґвалтував, через що, власне, і з’явилася на світ я. Як і за яких обставин це сталося – вона не розповіла. Пам'ятаю лише, що щоразу при нападі гніву вона дорікала мені тим, що я схожа на свого татка.

А в гніві її я бачила часто, тож так само часто мені від неї діставалося. Її методи виховання були, м'яко кажучи, непедагогічними, і найстрашніше, що до певного віку я цього не розуміла і сприймала за норму.

Лише десь у шостому класі я дізналась, що не всіх дітей батьки зачиняли в підвалі й морили голодом за погану поведінку. Але мати наказала нікому про це не казати, бо вдома мені за це стане ще гірше.

До речі, за навчання та погані оцінки матір мене ніколи не сварила. Вона казала, що всі ці науки – дурниця і в житті мені не знадобляться. Головне, щоб я вміла читати Біблію, тому абетку я вивчила доволі рано – ще до першого класу. До того ж у школі мене вважали дивакуватою, тому друзів у мене фактично не було – лише моя найкраща подруга Олена, з якою ми спілкуємося й донині.

Найбільшу дурницю я вчинила, коли мені було 15. Мені сподобався хлопець із паралельного класу – Толік, але я ніяк не наважувалася сказати йому про це. І ось одного разу, на День святого Валентина, я написала для нього записку. У них тоді саме була фізкультура, і я не вигадала нічого кращого, ніж зайти до роздягальні й покласти аркуш до його рюкзака.

От тільки саме цієї миті увійшов однокласник Толіка та побачив, як я розстібую блискавку ранця. Він одразу ж почав верещати, що я риюся в чужих сумках і щось краду. На крик збіглися діти і, звісно, прийшов вчитель. Це було найдурніше становище в моєму житті. Виставити себе дурепою або здатися злодійкою? Мені довелось перед всіма зізнатися, навіщо я полізла до чужого рюкзака. Далі були найжахливіші хвилини в моєму житті. Відтоді я ненавиджу дитячий сміх. Щойно я чую, що десь сміються діти – мене аж сіпає.

Насмішки тривали ще довго. Кожен вважав за свій обов'язок підколоти мене й пригадати той випадок. І найприкріше, що після цього Толік до мене так і не підійшов. Цікаво, з нього теж глузували так само, як і з мене? Можливо, йому було просто соромно зі мною заговорити. Я не знаю.

У будь-якому випадку, щоразу в коридорі, коли він йшов мені назустріч, я відводила погляд. Хвалити Бога, що тоді про це не дізналася мати. Мені за таке добряче дісталося б на горіхи. Адже вона завжди казала, що потрібно триматись подалі від чоловіків. Що їм від мене потрібне лише одне. І що саме через одного такого на світ з'явилася я. При цьому, промовляла вона це з таким докором, ніби звинувачувала мене. Напевне, через це вона так до мене й ставилась все подальше життя?

Але тепер її немає. Добре це чи погано – я не знаю. Але рак не питає у своєї жертви, коли до неї краще навідатись. З одного боку, я довго не могла звикнути, що тепер я вільна. Адже навіть перебуваючи останні місяці прикутою до ліжка, вона все одно тримала мене на короткому повідці. На хвилину затрималась, не так подивилась, не тієї температури чай – лавина гніву звалювалась на мене й вкривала з головою. І нехай у неї вже бракувало сил завдавати мені фізичних каліцтв, але психологічно вона чавила мене, мов комаху.

Та з іншого боку, можливо, це неправильно, і Бог покарає мене за такі слова, але коли вона віддала Йому душу – я на мить відчула полегшення. Адже тієї миті закінчилися і її, і мої страждання.

Після школи я так нікуди й не пішла вчитись, адже ні на чому особливо не зналась. Тривалий час працювала прибиральницею в крамниці тканин, однак минулого місяця вона зачинилась. Ставились до мене там добре. Не те що в цій забігайлівці. Але гроші якось заробляти треба, тому й довелось влаштуватися офіціанткою до цілодобового кафе. Контингент там різноманітний: від привітних закоханих пар до п'яного бидла, яке розпускає руки. А Арсен – власник закладу – вимагає, щоб я вдягалась немов повія. Мовляв, так буде більше чайових, які він, до речі, кладе до спільної каси, щоб потім розподілити між всіма працівниками. Скільки з них він бере собі – таємниця за сімома печатками. Ненавиджу цей заклад. Хоча й працюю там всього тиждень.

Сподіваюся, що незабаром я знайду щось краще, і мені більше не доведеться терпіти на собі розпусні погляди місцевої алкашні бальзаківського віку, які кожного разу намагаються «випадково» торкнутися мене нижче спини.

Ось і ще один такий – дядько Вова. Сусід, чия ділянка межує з моєю, який знає мене з дитинства. Він постійно любив завітати до мами на чай.

Лише на чай! Адже, як я вже згадувала, мати сама трималася і мене вчила триматись на відстані від протилежної статі. За його присутності вона вдавала із себе зразкову матір – ніколи не кричала і не била мене. Дядько Вова кілька разів залишався зі мною наодинці, коли мати йшла на роботу. Він грався зі мною в ляльки. Саджав мене до себе на коліна й гортав книжки, показуючи яскраві малюнки. В дитинстві я не бачила в цьому нічого поганого. Можливо, в цьому й справді не було нічого поганого. Адже він завжди казав, що любить дітей, бо своїх так і не зміг завести.

Щоправда, я не пам'ятаю, щоб у Володимира Миколайовича коли-небудь була дружина. Здається, він жив лише зі своєю матір’ю, яка померла, коли мені було 10. Але тепер варто мені лише вийти з двору – він вже тут як тут. Постійно обіймає і каже, як я виросла. Все життя він допомагав нам – то шибку вставити, то сантехніку полагодити. І коли мати померла – з похованням теж допоміг дядько Вова.