Пробач

Холодна байдужість наповнює кожну клітинку тіла. Вона тече по венах і огортає розум. Дарує умиротворення. Під заплющеними повіками панує темрява, а тишу навколо не сміє порушувати навіть шум автомобілів під вікнами, аж поки над вухом не лунає вкрадливий шепіт:

- Надю…

Я різко розплющую очі, наче вириваючись із кошмару, і не одразу розумію, де знаходжуся.

Угорі люстра. Гаразд, люстра моя, ось тільки бачити її з такого ракурсу - доволі дивно.

Я лежу на власному ліжку, проте ступні торкаються килима – може, сіла на край увечері і не помітила, як поринула в сон? Долоні звисають обабіч, у мої шістнадцять уже не поміщаючись на постелі для одного. В очі ріже яскраве сонячне проміння, більше нагадуючи літнє пообіддя, аніж звичний зимовий ранок. Зараз ранок, правда ж? Нічого не пам’ятаю.

Я неохоче підводжуся й обсмикую низ майки. Окидаю оком кімнату, але все одно не можу збагнути, що мене насторожує – наче ж не помінялося нічого. Мовчки прямую на кухню.

Мама стоїть біля плити, тихо наспівуючи знайомий з дитинства мотив. Білосніжне волосся спадає їй на плечі, ховаючи обличчя. Однією рукою вона тримає ручку сковорідки, іноді смикаючи туди-сюди, іншою – порається лопаткою. Долинає приємне шкварчання, але в повітрі не вчувається аромат страви.

Тато незграбно кладе лікті на стіл і зосереджується на газеті. Обличчя виголене ідеально, ледь не до блиску, чоло розслаблене, хоча, читаючи мені в дитинстві казки, він часто мружився через проблеми із зором.

- Доброго ранку, - вітаюся, привертаючи до себе увагу.

- Привіт.

- Доброго ранку, сонечко, - промовляють ті навперебій, від чого на душі стає тепліше.

Мама оглядається на мене з сяючою посмішкою і пропонує млинці на сніданок.

- Твої улюблені, - додає вона, уже ставлячи порцію на стіл.

Я хутчіш беруся до страви.

Протягом усього сніданку батьки мило воркують, а я не можу натішитися, помічаючи і закарбовуючи у пам’яті кожну усмішку, ямочку на щоці і жартівливі слова. Млинці навдивовижу швидко тануть на язику, навіть не даючи насолодитися смаком, але така дрібниця аж ніяк не псує настрій. За кілька хвилин я вже не зважаю на це і просто з’їдаю все, що знаходилося на тарілці.

- Було неймовірно смачно, - оголошую, поки в думки крадеться спогад про час, якого до початку уроків у мене залишається мало.

Я цілую маму у щоку і ледь не підскоком мчу в коридор. Поверх майки натягую в’язаний светр з коміром попід саме підборіддя. Спереду на ньому красується традиційний святковий олень, відображенню якого у дзеркалі я й посміхаюся.

– Іду в школу. Бувайте.

Уже в під’їзді на напівавтоматі дістаю з кишені ключі і вставляю у шпарину. На відмичку несподівано падає темна тінь, тож я піднімаю голову на наступний сходовий проліт. Перед вікном стоїть дівчинка у куртці яскравого фіолетового кольору, мого улюбленого. Її волосся ховається під шапкою із котячими вушками, але з личка припускаю, що вона білявка, як і я.

Школярка уважно дивиться на мене, чомусь не поспішаючи на навчання.

- Привіт, - кажу їй, збігаючи вниз по сходинках.

Не відповідає.

Надворі сяє сонце - не світить, а саме сяє. Небо залилося яскравою білизною, змушуючи опустити голову донизу і трохи примружитися – хто би міг подумати, що взимку можна мріяти про затемнені окуляри, але з кожним наступним кроком бажання сховатися від  проміння тільки й зростає, тому я пришвидшую ходу, а згодом і зовсім зриваюся на біг.

Вулиці сьогодні порожні. За увесь шлях повз мене проїхало тільки два червоні автомобілі і автобус, яким я часто користуюся, якщо надворі непогода. Попри годину-пік, коли більшість міщан поспішає на роботу або за парти, я не зустрічаю жодного перехожого, і тільки на подвір’ї школи гамірно, як завжди.

- Надю! – гукає мене знайомий голос, але я не встигаю визначити джерело звуку, тож Таня, моя найкраща подруга, продовжує галасувати більше вимогливо: - Надіє Батьківна.

Її долоня опиняється на моєму плечі.

- Глуха чи що? – жартома запитує.

- Тут спробуй щось почути, - весело відповідаю, що, зрештою, правда.

Уже разом ми прямуємо парадного входу. Встигаю розповісти їй про те, що подала кілька своїх ескізів на дизайнерський конкурс кілька тижнів тому, і вже сьогодні будуть оголошені результати.

Тягну за велику і чомусь липку ручку, сподіваючись якнайшвидше дістатися до класу, але зненацька наштовхуюся на іншого школяра. Від несподіванки я втрачаю рівновагу і заточуюсь назад. Ступні перечіпаються через поріг, а за спиною вчувається тільки невагомість, проте хлопець хвацько хапає моє зап’ястя, не дозволяючи гепнутися. Світ на мить завмирає, коли я пересікаюся очима з тим, чию сторінку в соцмережах перевіряю ледь не щодня. Олег розгублено міряє мене поглядом, поки моє серце пропускає удар, не витримуючи цієї напруги в повітрі. Хлопець дивиться мені в обличчя і привітно усміхається – лише тоді груди знову наповнюються повітрям.

Ми продовжуємо крокувати хто куди, але мої щоки палають.

Із Танею прямуємо довгими коридорами, ловлячи на собі зацікавлені погляди школярів, переважно наших однолітків, адже натовп малечі нестримно бігає довкола, не зважаючи на поодинокі перешкоди, на кшталт старшокласників.

Краєм ока несподівано помічаю світловолосу дівчинку, з якою вже встигла зіткнутися в під’їзді. Посередині коридору, в самому центрі хаосу, вона стоїть непорушно, цим виділяючись з-поміж них. Дівчинка проводжає мене поглядом, плавно повертаючи голову відповідно до того, як ми віддаляємося. За кілька кроків я гублю її з поля зору, в той час, як однолітки продовжують підозріло дивитися на мене.

На порозі класу мене зустрічає моя одвічна суперниця Соня: руки схрещені на грудях, брови зверхньо підскочили ледь не до середини чола, у руці вона напоказ тримає смартфон і явно не збирається пропускати до кабінету.

Я намагаюся оминути однокласницю, але вона виклично починає розмову: