Про всяк випадок обирай добро

Напевно, багатьом час від часу потрапляла на очі інформація стосовно того, що для появи на світ однієї людини знадобилося поєднати в один родовід долі більше тисячі осіб. Ну, це якщо брати у розрахунок лише найближчі десять поколінь. І зазвичай подібна інформація покликана для того, щоб підкреслити цінність одного життя. Але особисто мене вона завжди наштовхує на думку, що кожна пара тих, хто був залучений до цього процесу, не просто народжувала нову людину, передаючи своїй дитині генетичну частку себе, а й навчала чомусь новому, формувала характер. І кожне наступне покоління додавало щось своє. Тож і виходить, що кожен із нас хоч і унікальний по своїй суті, але разом із тим є носієм генетичної інформації кожного з представників свого роду. І тому дивним чином вже при народженні отримав певну сукупність стійких психологічних властивостей, які мали наші попередники. Якщо простіше сказати, то ми отримуємо риси, вподобання, таланти та схильності характеру, які колись уже мали ті чи інші представники нашого роду. І це робить нас подібними до наших батьків.

Ми доволі часто у побуті використовуємо фразеологізми: «Яблуко від яблуні не далеко падає», «Від худої курки — худі яйця», «Який батько, такий і син», «Яка клепка — така й бочка, яка мати — така й дочка». І можна знайти ще багато різних варіантів й обрати кому який до вподоби. Але всі вони лише підтверджують те, що ми усталено маємо стати тими, ким ми народжені бути. І більшість людей легко з цим погоджуються, і, схиливши голову під обставини та прикриваючись тим, що по-іншому не може бути й що ми такі, які є, проживають своє життя. Гадаю, багато хто чув думку про те, що історія має властивість повторюватися. І, на превеликий жаль, покоління за поколінням просто пливе за течією, повторюючи раз за разом одні й ті ж самі помилки. Проте у більшості випадків навіть не вбачаючи у цьому проблеми. Або ж виправдовують усе вивертами генетики.

Та, мабуть, кожен хоча б раз у житті опинявся у моменті, коли складалося враження, ніби тебе придавило цією родовою брилою з усіма її характеристиками, схильностями та рисами? І тоді здавалося, що усе оточення, обставини та й власні відчуття просто кричать про те, що ти нічого не можеш змінити. Але якщо подивитися у цей момент під іншим кутом, то можна побачити, що саме зараз найприйнятніші умови для змін — і врешті настав час обирати: змінити чи продовжити історію свого роду?

Якось ще у школі для виконання домашнього завдання необхідно було розпитати батьків, дідусів та бабусь про своїх пращурів і скласти генеалогічне дерево свого роду. Джерелом інформації, звісно ж, було обрано бабусю як найстаршу з представників мого роду. Вона спочатку не дуже підтримала цю ідею, оскільки вважала, що не було у нас нічого надзвичайного.

— Усе як у всіх, — промовила вона, як, у принципі, й завжди, коли не хотіла згадувати минуле. Та все ж додала, ніби виправдовуючи пращурів — Вони жили, як могли, і як вдавалося.

Зрештою, після недовгих вмовлянь, моє домашнє завдання було зроблено, а я стала «багатшою» на кілька десятків неймовірних фактів про своїх пращурів. Пам'ятаю, що в деяких моментах розповіді бабусі я відверто засуджувала пращурів, або ж стидалася тих чи інших їх вчинків. Але то було виключно подумки. Адже хто я така, щоб сказати про це вголос? Мале дитя, яке ще й життя не бачило, щоб мати свою думку.

Потім ці знання не раз випливали у моїй пам’яті, коли я вчергове в буденних ситуаціях «ловила» себе на подібній реакції чи прояві схильності, яку тоді засуджувала. Одразу ж приходило порівняння себе і тих пращурів. І, як не прикро, мені довелося визнавати, що я вчиняла не краще, ніж вони. А якщо врахувати те, що я росла дитиною непосидючою і, як кажуть, з шилом в дупі (на яку безліч разів знаходила пригоди), то й визнавати мені це доводилося досить часто. Хоча й виправдання у мене знаходилося одразу ж: 

— Це генетика! І нічого тут не поробиш.

Та з часом все частіше замислювалася над питанням: а чи дійсно ми нічого не можемо змінити? І тут, певно, треба зазначити, що саме мама була першою, хто показав мені власним прикладом, що плисти за течією — це не завжди означає правильно і нормально. До прикладу: вона не стала терпіти того, що чоловік підіймає руку, коли йому заманеться чи під настрій; або ж своїм прикладом показала, що не варто терпіти чоловіка-пияка й виправдовуватися словами «це вже звично і не в мене однієї така біда», чи «який не який, а чоловік у хаті є». Вона практично показала, що навіть якщо ти залишилася одна з трьома дітьми, то це не привід скласти руки та чекати, що всі проблеми вирішаться самі собою. Кожен день вона прикладала максимум зусиль, аби у нас було усе необхідне, щоб ми мали доступ не лише до якихось матеріальних благ, але й розвивалися творчо і духовно. Тому нарівні з традиційною школою ми щонеділі відвідували біблійну.

Мені було років чотирнадцять, коли я почула слова однієї мудрої людини й, можливо, мені не вдасться переповісти їх дослівно, але суть запам'ятала назавжди: кожного дня ми стикаємося з безліччю ситуацій, які тим чи іншим способом змушують нас робити вибір між добром і злом. Далі він перелічив те, що підпадає під розуміння добра і зла. А потім зазначив, що цей вибір не завжди дається легко, адже в життєвих обставинах чи стресових ситуаціях першими проявляються якості характеру, які закладені в нас генетично, і лише потім ми згадуємо про виховання, норми та правила. Потім він навів кілька прикладів, а у підсумку дав пораду, яка й стала ключовою настановою: коли перед тобою стоїть вибір, як вчинити, то про всяк випадок обирай добро. Хоч це й не популярно, проте забезпечить тобі чисте сумління і ясний розум. І це збереже тебе від зла.