Глава 11

Яскраве ранкове сонце, пробиваючись крізь шибку, розбудило мене своїми теплими промінчиками ще задовго до дзвінка будильника. Пройшло вже майже три тижні як я влаштувалась на роботу і вже настільки звикла до неї, що навіть не вірилося. Єдине до чого важко було звикнути це дорога на роботу і з роботи, яка забирала дуже багато сил та часу.

Я подружилася з дівчатами, до мене гарно відносилась адміністратор, а ще ми дуже зблизились з пані Марією. Вона була чудовою жінкою, щирою та відкритою, але дуже самотньою. Тож я, при можливості, намагалась завжди запитати як у неї справи, та подарувати хоч трішки уваги і спілкування, чого жінці так не вистачало.

Сьогоднішній день був схожим на інші та не передвіщав нічого особливого. Але я ще не знала, що саме сьогодні в моєму житті стануться дуже важливі зміни.

Два дні назад я здала другий і останній вступний іспит і вже завтра мали б бути результати. Там я познайомилась з дуже привітною дівчиною Софією. Вона була такою веселою і простою в спілкуванні, що мені здалося, ніби знаю її дуже давно. Ми навіть встигли прогулятись парком після екзамену та обмінятись номерами телефонів.

Робочий день розпочався доволі напружено, було багато відвідувачів, та ще й один з них мені нахамив, від чого мені стало дуже прикро і я навіть змушена була відпроситись на декілька хвилин щоб зібратись та заспокоїтись. Таке було зі мною вперше, тож я ще не змогла контролювати свої емоції. На допомогу як завжди прийшла Іра:

- Ти чого розкисла?

- Та...

- Через того козла, який тобі нахамив? Знайшла чим перейматися!

- Ну це в мене вперше просто.

- Звикай, крихітко! Такі експонати, на жаль, не рідкість. Я вперше коли з таким зіштовхнулася взагалі розплакалася посеред залу. Як згадаю, аж смішно з себе! Той чоловік аж зніяковів від такої моєї реакції, потім ще й вибачення просив, мовляв зірвався, бо день такий важкий. А які щедрі чайові мені залишив! А потім звикла якось.

- Я не знаю чи колись зможу до такого звикнути. Це дуже неприємно, а головне я ж не винна була, що йому не ту страву порахували на касі...

- Знаєш, я колись почула одну цікаву пораду і запам’ятала її на все життя: « Тільки нещасливі люди, можуть говорити такі неприємні слова. І їхні слова це в першу чергу про них, а не про тебе! Про те, що в них всередині». А нам треба вчитися сприймати лише слова тих людей, які є авторитетом для нас. Для чого нам думка абсолютно незнайомої та ще й, можливо, глибоко нещасної людини? Що доброго ми з того візьмемо собі? Лише один суцільний негатив. Так що, відпусти цю ситуацію.

- Дякую тобі за такі розумні слова! – не втрималась і обійняла подругу. – Знаєш, я якось звикла так, завжди думати про те, що скажуть інші, так нас вчили. А зараз ніби очі відкрились, справді, для чого нам так перейматись думкою чи словами абсолютно незнайомих нам людей? Так це неприємно, почути стільки поганих слів, але він вилив свій бруд, а мені він не потрібен, так що відпустити і забути – єдиний правильний варіант.

- От і молодчинка! Ну все, я побігла працювати, а ти збери себе до купи і також до роботи!

- Я миттю.

Та на цьому сюрпризи мого сьогоднішнього дня не закінчилися. Буквально за годину мені подзвонила Софія, і сказала що результати іспитів готові вже сьогодні і вона негайно збирається їхати, щоб перевірити чи пройшла.

Після такої новини зосередитись на роботі було дуже важко. Хоча мені здавалося що все я написала правильно, але хвилювання всередині наростало з кожною хвилиною. Тож на обідню перерву я відпросилась і побігла до університету.

Словами не описати скільки разів я встигла накрутити себе по дорозі. Це я вмію і часто практикую!

Руки трусилися, ноги відмовлялися йти. Страх сковував моє тіло. Такий важливий день! Я просто не можу не вступити. Запасних варіантів у мене немає. А чекати цілий рік це дуже довго. Та й я надіялась, що зможу жити в гуртожитку і підпрацьовувати у вільний час.

І ось момент істини, знаходжу дошку оголошень, шукаю назву своєї спеціальності... Тааак, ось вона «Іноземні мови»... Пробігаюся очима по списку і серце провалюється в п’ятки а тілом пробігають тисячі мурашок. Мого прізвища немає! Та ні, не може такого бути! Перевіряю ще раз...

Анісімова

Абраменко

Білоус

....

Таки нема! Відчуваю як втрачаю контроль над своїм тілом і падаю...

Мене встигає підхопити хлопець, що якраз стояв поруч також шукаючи своє прізвище у списках зарахованих. На щастя, свідомість я втратила всього на декілька секунд

- Дівчино, ви як? – питає схвильовано, тримаючи мене попід руки. – зможете дійти до лавочки? Я збігаю за водою.

- Спробую. – ледь видавлюю з себе.

- Я допоможу.

Хлопець тримаючи мене попід руки допомагає присісти і за мить зникає, а в мене в голові просто шалений гул. Як я могла не пройти? Як я могла так всіх підставити? Сльози котяться по щоках і байдуже, що повз мене проходять все нові і нові люди... Все байдуже зараз. Руки опустилися і просто не хочеться нічого. Ну як так? Я ж була впевнена, що все правильно написала! За хвилину пробігає хлопець з пляшечкою води і простягає її мені. Випиваю більше половини

- Дякую Вам.

- Ви як, вже краще?

- Так, вже значно краще.

- Можливо покликати когось на допомогу? Або швидку викликати?

- Та ні, дякую, справді все нормально.

Хлопець ще щось говорив, але я його не чула. Голова просто тріщала. За мить почула знайомий голос:

- О, Анька! Нічого собі, яка ти швидка! Я не встигла добігти, а вона тут вже знайомства заводить! – Софія, як і моя Ліда, не упустить можливості підколоти.

- І тобі привіт.. – ледь видушила з себе.

- Ого, а що з голосом? Так, зачекай. Тільки не кажи, що ти...

- Я не пройшла. – виривається в мене і сльози знову починають котитися по щоках, а я навіть не намагаюсь їх зупинити.

- Та ну, це якась помилка! Ти ж казала що все правильно написала. Ти точно все добре перевірила?