Глава 10

Дні пролітали з шаленою швидкістю. Вдома у вихідні завжди було багато роботи, адже у бабусі вже сили не ті. Воно й не дивно, у її 70 вона і так ще досить добре тримається і ніколи не скаржиться на погане самопочуття.

Мама продовжує отримувати хіміотерапію і вона її сильно виснажує, всього назначили 4 курси з інтервалом у місяць. Перший курс позаду, але стан здоров’я залишає бажати кращого. З колись такого пишного каштанового волосся матусі не залишилося нічого, тому тепер вона завжди пов’язує на голову хустину і кожен раз я бачу цей згаслий погляд, від якого на душі стає нестерпно боляче.

 Як важко бачити, коли згасають найдорожчі тобі люди... Ти намагаєшся щось робити, щось змінювати, але кожен раз розумієш, що тут безсилий... І все чим можеш допомогти – це заробити кошти на лікування. А як поведеться хвороба і як відреагує організм – завжди лотерея, в якій доводиться просто надіятись на краще і що все обійдеться. А найважче в такій ситуації залишатися сильною і зберігати оптимізм, щоб не показати як тобі важко від цього... Розумію, що мама дуже хвилюється за мене, тому змушена вдавати вигляд ніби все добре. Зайві хвилювання їй ні до чого.

Ще й та зустріч з Олександром ніяк не виходить з голови. Я вже тисячу разів пошкодувала, про свою нерозсудливість, про те, що чкурнула на автобус навіть не дочекавшись відповіді. А тепер не можу спати ночами, все перед очима ВІН. Ніколи раніше за собою такого не помічала, щоб так хтось глибоко засів в голові. Та ще й знайомі всього «нічого». Два рази бачились, декілька хвилин спілкування, а вже тиждень не можу відігнати від себе думок про нього. На роботу щодня їду з надією, що може саме сьогодні доля подарує нам ще один шанс, ще одну зустріч.

Але всі сподівання марні. Треба постаратися менше думати про нього, а то так не довго і з розуму зійти. Кожен вечір закриваю очі, і бачу його теплий турботливий погляд, милу посмішку, витончені риси обличчя, густе темне волосся.... І очі... О, в цих очах можна потонути просто... Так! Стоп! Знову мене понесло не туди куди треба. Взагалі навряд чи зустрінемось ще хоч колись, знайшла чим голову забивати. Хай буде як буде, якщо це дійсно доля, то вона точно нас ще зведе!

Зібравши волю в кулак таки змусила себе переключитись на думки про роботу і сама не помітила як заснула.

Сьогодні у мене був дуже важливий день - перший вступний екзамен. Не можу сказати, що я дуже хвилювалася, адже встигла за вихідні добре підготуватися. А на роботі мені також дали додатковий вихідний, щоб я могла спокійно здати іспит, за що я була безмежно вдячна.

Тож, вставши ще до дзвінка будильника, я швиденько прийняла душ, випила каву, висушила і вклала волосся, прокручуючи в голові вивчений матеріал. Одягнула чорні джинси та легеньку блакитну сорочку, нанесла легкий макіяж і поспішила на зупинку.

Погода сьогодні була просто чудова! Легка літня прохолода бадьорила і додавала сил. По дорозі я зустріла Ліду, з якою ми домовилися поїхати до Львова разом. Вона хотіла купити собі деякі речі і заодно після екзамену прогулятись містом.

Я вже так звикла мало не щодня їздити звичним маршрутом, що дорога пролетіла для мене дуже швидко. Так само швидко ми дістались до університету і попрощавшись з подругою та отримавши в дорогу добрий десяток побажань та настанов – побігла всередину.

Як добре що Ліда поїхала зі мною. Все ж, з такою підтримкою все дається легше. А знаючи себе, я б встигла себе 100 разів накрутити по дорозі і, як результат, прийшла б на екзамен схвильована та розгублена. А в такому стані, хоч ти і готовий на всі 100%, а все з голови вилітає.

Потрібний мені кабінет я знайшла досить швидко. І незважаючи на те, що до початку екзамену було ще більше, аніж пів години, під дверима кабінету вже було більше десяти моїх потенційних майбутніх одногрупників. Підійшовши ближче я привіталася та представилася. Не можу сказати, що мене зустріли особливо радісно. Видно було, що всі схвильовані перед майбутнім екзаменом і з головою занурені у підготовку.

Постоявши декілька хвилин біля всіх, я дійшла висновку, що загальне хвилювання передається імені, тож відійшла дальше і присіла на лавочку, яка знаходилася в метрах десяти від дверей. Потрібно заспокоїтись та тримати себе в руках, інакше не бачити мені навчання в такому престижному закладі. На мить заплющила очі і спробувала відволіктись від настирних думок, які сіяли страх перед майбутнім іспитом.

За мить почула біля себе тихий тремтячий голос:

- Можна біля тебе?

- Так, звісно. – я відсунулась на краєчок лавки.

Біля мене присіла худенька чорнява дівчина, за зростом нижча за мене і в мене навіть пролетіла думка, до вона ще надто маленька як для студентки. Декілька хвилин ми просто сиділи мовчки, але внутрішньо я відчувала, як дівчина поруч просто тремтить від хвилювання, тож вирішила дещо відволікти її від нав’язливих думок.

- Хвилюєшся?

- Ага. – ледь чутно відповідає.

- Для мене теж дуже важливий цей іспит, але розумію, що хвилювання лише все зіпсує. Тож пропоную дещо відволіктися від переживань і познайомитися! Я – Аня! – простягнула їй руку в знак знайомства.

- Дуже приємно, мене звати Кріс. Тобто, Крістіна, але всі кличуть мене просто Кріс. – пожала руку у відповідь.

- Рада знайомству! А ти сама місцева ?

- Майже. До недавнього часу жила в невеличкому районному центрі, а пів року назад переїхала у Львів, до сестри...А ти?

Але відповісти я не встигла, бо раптом відкрилися двері аудиторії і декількох з нас запросили приступити до здачі екзамену. Я вирішила піти в числі перших, щоб не розхвилюватися від чекання,а моя недавня знайома залишилася чекати.

На щастя, завдання були досить легкими, тож я швиденько з ними справилася, і одною з перших здала свою роботу. Я була впевнена, що все написала правильно, тож задоволена собою вийшла в коридор. Хотіла ще перекинутися декількома словами з Крістіною, але не знайшовши її попрямувала на вихід, де мене вже чекала Ліда.