Глава 7

Дні вдома пролетіли дуже швидко, і вже вечором неділі мені здавалося, що я повна сил та натхнення, і готова вирушати на зустріч змінам. Всю ніч перед стажуванням не могла спокійно спати через хвилювання, обмірковування подальших дій та й загалом від передчуття такого важливого кроку. Думаю, кожному знайоме таке відчуття, перед важливою подією.

Тож прокинулась я задовго до дзвінка будильника і почала ретельно збиратись. На вулиці розпочалася шалена гроза і я мимоволі подумала про те, що всі мої важливі життєві події супроводжуються дощем: перший шкільний дзвіночок, перша і єдина поїздка з мамою на невеликий відпочинок, перше розставання з хлопцем і найгірше – день, коли я дізналася про хворобу мами. По тілу пробігли мурашки від такого сумного спогаду.

Щоб дещо відволіктись від поганих думок та зайвих накручувань я вийшла на кухню заварити собі кави. Майже безсонна ніч давалася взанки різким головним болем і я вже сто разів посварила себе за свою нерозсудливість, адже розуміла що сьогодні важливий день і потрібно почуватись відмінно, але не змогла вчасно відігнати рій нав’язливих думок та хвилювання, і як наслідок – жахливе самопочуття на ранок. На щастя, кава дещо врятувала ситуацію і вже з більшим оптимізмом я пішла збиратись далі.

Враховуючи погоду за вікном я вирішила одягнути зручні джинси, біленьку футболку та тоненьку курточку, взула улюблені і дуже зручні кросівки, зробила легкий макіяж та вирівняла волосся. Як виявилося даремно, бо від дощу воно одразу ж покрутилося і не врятувала навіть парасолька.

На автобусну зупинку я прийшла завчасно, щоб точно не запізнитися. Ненавиджу запізнюватися, а особливо у перший робочий день це було б дуже недоречно. За декілька хвилин побачила силует Андрія, який спритно оминаючи калюжі швидко прямував до зупинки.

«Ну от, тільки його не вистачало. І про що нам говорити зараз? І мовчати, вдаючи ніби не бачимо одне одного також не варіант. Пошвидше б автобус приїхав!»

- Привіт. – похмуро привітався.

- Привіт. – так само холодно відповіла йому.

Хвилини дві ми просто мовчали не наважуючись порушити тишу. Окрім нас на зупинці нікого не було, тож мовчання ставало дуже незручним.

- Ти куди в такий ранній час зібралася? – першим наважився заговорити хлопець.

- На стажування, до Львова! Хоча, думаю ти і так знаєш, мама ж мабуть розказувала?

- Ну... Знаю... – понурив голову. – вибач за дурне питання. Не знав як по іншому розпочати розмову.

- Все гаразд, не переймайся. А ти куди зібрався?

- Я по справах, маю зустрітися з другом.

- Зрозуміло. – розмова явно не клеїлася.

На щастя, нас врятували інші пасажири, що якраз прийшли і розбавили незручну атмосферу своєю присутністю.

Дорога видалася легкою і мені навіть вдалося задрімати на декілька хвилин, та так, що ледь не проспала свою зупинку. Швиденько вийшла з автобуса і поспішила пересісти на інший, щоб добратися до місця роботи.

Дощ не вщухав ні на мить, тож я намагалася якомога швидше дістатися до зупинки, щоб не намокнути і не зіпсувати остаточно свій сьогоднішній вигляд. Але сьогодні, мабуть, таки був не мій день. Прямо на пішохідному переході переді мною пронеслася автівка, і облила мене з ніг до голови водою з калюжі.

« Ну що за день! Як я тепер маю в такому вигляді проявитися на роботі? Та мене навіть не допустять до стажування, вже не говорячи про прийом на роботу. І що тепер робити?»

На щастя потрібний мені автобус приїхав досить швидко, тож я застрибнула у теплий салон, знайшла вільне місце і взялася рятувати свій одяг від слідів бруду та води. Так-сяк відчистивши джинси та кросівки перейшла до футболки, проте вона була безнадійно зіпсована. Мені необхідно було зібратись докупи щоб не провалити стажування, але обставини на моєму шляху тільки додавали масла у вогонь.

Добравшись до місця призначення за декілька хвилин до відкриття я легенько постукала у двері і за лічені секунди мені відчинила приємна жіночка, років п’ятдесяти. Не важко було здогадатися, що вона працює тут прибиральницею.

- Доброго дня. – першою привіталася я.

- Добрий день. А Ви, я так розумію, Аня?

- Так, все вірно.

- Що ж, ходіть за мною, я проведу Вас у роздягальню. – з теплою посмішкою сказала жінка, від чого на душі мені стало тепло та затишно – як мінімум одна хороша людина тут вже є. – Ось, проходьте, речі свої можете залишити у шафці і тут для вас підготували форму. – жіночка вказала пальцем на стілець, де лежала акуратно складена сорочка та фартушок.

- Дякую Вам! – щиро промовила я та посміхнулася у відповідь.

Швиденько переодягнувшись я вирушила в зал, але вже у дверях зіштовхнулася з рудоволосою дівчиною, яку мало не збила з ніг після співбесіди.

- Можна дивитися куди йдеш, а не перти як танк! Понабирають тут всяких! – здається вона мене таки згадала. – дай пройти, чого встала як вкопана?!

- Перепрошую, - все що змогла видавити з себе. Ну от, ще не встигла ні з ким познайомитися, а вже здається маю першого ворога. Ну й щастить мені!

Через декілька хвилин прийшла адміністратор, провела мені вступний інструктаж і відправила шукати серед офіціантів дівчину Іру, яка й мала ввести мене в курс справи і всьому навчати. вона виявилася досить приємною дівчиною, яка любила багато поговорити, то ж ми з нею одразу знайшли спільну мову.

Я весь день бігала допомагаючи Ірі виносити замовлення, прибираючи посуд зі столиків, та одночасно намагаючись запам’ятати все, про що вона мені розказувала. Перша половина дня пролетіла дуже швидко, відвідувачів було багато і відповідно часу на відпочинок не було зовсім. Тож до обіду я вже була як вичавлений лимон. Від незвичного навантаження боліли ноги і спина, знову розболілась голова і страшенно хотілося їсти, адже вдома я випила лише каву.

На обідню перерву ми з Ірою пішли разом і вирішили ближче познайомитися в спокійній атмосфері.