Глава 5

- Ні, дякую, все гаразд. – якось надто різко получається чи то від хвилювання чи від болю, адже здається я таки добряче пошкодила коліно. 

Пробую піднятися, але обпершись на травмовану ногу, відчула такий різкий біль, що ледь втрималася на ногах. На щастя, хлопець ще був поруч і швидко зорієнтувавшись допоміг мені піднятися.  

- Здається, таки не все гаразд. Давайте допоможу вам дійти до лавки і присісти.- одою рукою обняв за талію, а іншою взяв руку, і я,  обпершись на його руку намагаюсь дошкутильгати до лавочки. В мене не було іншого вибору, як погодитися на допомогу хлопця. 

Присівши я почала оглядати наслідки свого невдалого падіння... Коліно було здерте до крові, краплі якої вже заплямили мій ніжний сарафан, на якому ще й в додачу красувалась дірка в районі коліна. Що ж, дякую Львове за теплу зустріч!  

Через декілька секунд, як мені здалося, я таки повернулася до тями і оглянулась щоб подякувати незнайомцеві за допомогу, адже самостійно я б навряд чи добралась до лавочки. Та поруч його не було. Схоже, рани свої я оглядала не декілька секунд, а набагато довше, і мабуть так «захопилася», що навіть не помітила як він пішов. Шкода. Негарно получилось. 

Ще декілька хвилин я просиділа дивлячись на ранку на коліні і роздумуючи, як тепер в такому стані мені їхати в університет. Здається подача документів на сьогодні відміняється. Не поїду ж я  в навчальний заклад у порваному та ще й забрудненому одязі. І нога страшенно болить, навіть доторкнутись боляче.  

«Так, все, досить себе жаліти!  Нічого страшного -  маленька подряпина. Поїду  сьогодні  додому,  а документи подам  іншим  разом, ще достатньо часу є для цього. От тільки б пошвидше Ліда повернулась» - намагаюсь налаштуватись на оптимізм. І водночас повертаюсь в сторону університету, щоб виглядати подругу. 

- Я тут купив дещо, щоб рану обробити. – почула вже знайомий голос за спиною. Різко обернувшись наткнулася на ніжний і водночас пронизливий погляд хлопця. 

- Дякую, не варто було так турбуватися. – відповідаю, ніяковіючи від такого турботливого вчинку абсолютно незнайомої людини. 

- Та ну, це ж дрібниці! Не міг я Вас залишити тут саму без допомоги.  

- До мене зараз подруга приєднається, тож я не сама. – намагаюсь не виглядати безпорадно в його очах. 

-  А поки подруга приєднається встигнете обробити рану. – простягає мені пакетик з перекисом водню, ватою та бинтом.  

- Спасибі за допомогу. Мені, правда, якось незручно навіть, що завдала вам турбот. Давайте хоч компенсую вартість ліків. – намагаюся швидко дістати гроші з сумочки, а то якось зовсім негарно получається, не хочу відчувати себе винною. 

- Перестаньте! І це навіть не обговорюється. Краще візьміться обробляти рану, а то доведеться мені це робити за вас, якщо не поспішите! – додає жартома, мило посміхаючись. Я мимовільно зауважую, яка красива у нього посмішка, рівні білосніжні зуби, обрамлені тонкими але чітко вираженими губами.  

- Я сама. – знову получається якось різко.  

Відчуваю всередині таке незвичне хвилювання, яке не дає обдумати сказане і от получається казна-що. Ще зараз подумає, що я якесь невдячне зарозуміле дівчисько. Хоча, чому дивуватися такій моїй поведінці, в мене крім Андрія не було досвіду спілкування з хлопцями, та ще й такими... Красиииивими... Тьфу ти, куди це мене несе! Треба зібратися і поводитися адекватно – думки одна за одною пролітають в голові, поки я тремтячими руками намагаюся обробити ранку. А робити це досить нелегко, враховуючи що я ще досі не оговталась від несподіваного падіння, та ще й відчуваючи на собі пильний погляд хлопця. 

Закінчую обробляти ранку,  замотую її  бинтом, а в голові підбираю вдалі слова, щоб порушити незручне мовчання, але мене випереджає подруга: 

- Бачу ти тут даремно часу не гаяла! – вигукує жартома, швидко наближаючись до нас. 

- Ага, як бачиш – показую на травмовану ногу та зіпсоване плаття. 

-  Ой,  а що трапилося?  

- Краще не питай! – мугикаю, адже не знаю що відповісти, не хочеться виглядати розгубленою в очах хлопця. Хоча, чому це я так переймаюсь його думкою, адже ми і так навряд чи колись ще побачимось. 

- Ваша подруга, так замріялась, що не побачила сходинку і перечепилась. Але думаю травма не страшна, до весілля заживе, – жартує. 

- А ви, я бачу, справжній джентельмен! – Лідка завжди була гострою на язик, але зараз я готова її за це придушити. 

- Ну, щось типу цього. Хоча я б сказав, що просто опинився в потрібному місці в потрібний момент. До речі, мене звати Олександр. – повертається до мене та простягає руку. 

- Анна – знову гублюся і простягаю у відповідь тремтячу руку. 

- А я Ліда. – знову встрягає в розмову подруга 

- Дуже приємно. Що ж, Анна, додому самі зможете добратися?  

- Звісно. Ще раз дякую. 

- Тоді всього доброго, радий був знайомству! 

- Навзаєм. – випалюю не піднімаючи погляд на хлопця, боючись, що побачить мої червоні наче натерті буряком щоки. 

На щастя, по прощавшись, мій випадковий знайомий пішов, а я нишком проводжу його поглядом. 

- Ну ти Анька даєш, тебе на 5 хвилин без нагляду не можна залишити! А хлопець таки симпатичний, надіюсь свій номер телефону ти залишила ще до мого приходу, -  підморгує.

- Ай, не до хлопців тут. – фиркаю роздратовано. – здається, на сьогодні моя подача документів відміняється.  

-  Згідна, потрібно повертатись додому... Ти як, йти можеш? 

- Спробую, - підіймаюсь, тримаючись за руку подруги.  

Нога болить, але йти можу, тому вирушаємо в сторону зупинки, по дорозі випитуючи подругу про перші враження від навчального закладу. Щиро радію за подругу, коли бачу з яким захватом вона розказує про перше враження і одразу ж ділиться своїми мріями про майбутнє навчання там.  

• За приємними розмовами дорога додому пролітає дуже швидко, подруга проводить мене до самого дому. Далі йти вже можу сама, тому швидко прощаємось і я втомлена після важкого дня завалююся на ліжко... Заплющую очі, а з голови все ніяк не виходить Олександр... І що це зі мною? Не вистачало ще мені голову забивати різними випадковими знайомствами, і без цього клопотів достатньо