Глава 4

- Привіт доню! – витягнула мене з роздумів мама.

- Привіт... – відповідаю засмучено, ще не встигнувши оговтатися від розмови. 

- Я в дверях мало не зіштовхнулася з Андрієм. Він просто вилетів кулею... у вас щось трапилося? 

- Навіть не знаю як тобі пояснити... Просто мені зараз і справді не до стосунків. Але я б не хотіла, щоб ти хвилювалася з цього приводу. Ми обов’язково самі все вирішимо, обіцяю – обнімаю маму і цілую її у щічку.

- Моя ж ти доросла і самостійна дівчинко. Навіть не сумніваюсь, що ти приймеш правильне рішення. Але якщо захочеться поділитися своїми думками  чи потрібна буде порада – не бійся про це говорити зі мною. Мені так не вистачає нашого спілкування... 

- Обов’язково! Дякую тобі! Ти, до речі, якраз дуже вчасно повернулась! Я спекла тістечка за новим рецептом, то ж пригощайся а я швиденько зроблю нам чаю і заодно поспілкуємось, будемо надолужувати втрачене. – переводжу тему адже не хочу засмучувати маму зайвий раз. Їй зараз потрібні тільки позитивні емоції, а переживання ні до чого. 

- Дякую! Якою ж ти турботливою стала! Як твої екзамени? Вже є результати?  

- Можеш мене привітати, - радісно промовляю, ставлячи чашку гарячого чаю перед мамою, а сама сідаю навпроти, -  здала на відмінно!  

- Моя ти розумничка! Я так тобою пишаюсь! – знову обіймає, а я відчуваю як вона починає тихенько схлипувати... 

- Ну, ти чого? Все ж добре, - намагаюсь заспокоїти. 

-  Так, так... То я від щастя!  

- Давай тепер повернемося до тебе. Що сьогодні сказали лікарі? Ми і так вже багато часу нічого не робимо, крім того що здаємо аналізи...  

-  Анют, у тебе зараз екзамени і ти маєш думати в першу чергу про вступ, а не хвилюватись за мене. Лікарі кажуть, що все добре і нічого страшного немає, - намагається заспокоїти. 

- Мам, ну ти ж сама щойно казала, що я вже доросла і самостійна. То ж дозволь мені, як дорослій, потурбуватися про тебе і твоє здоров’я. – присідаю біля мами і зазираю в очі, щоб бачити реакцію. 

- Ну добре, доросла моя... Лікарі кажуть, що є декілька варіантів: можна провести операцію, але є великі ризики, адже операції на мозку це завжди дуже складно та небезпечно. Або починати приймати хіміотерапію... Але... – бачу як на її очі навертаються сльози. 

- Але... У нас немає коштів на це? – розумію з пів слова. 

- На жаль... Тітка Зіна обіцяла, що допоможе. Тому ми обов’язково справимось, а ти в першу чергу маєш потурбуватися про своє майбутнє і вступити в університет. Для мене зараз це найголовніше! 

- Ми разом справимось, обіцяю. – знову обіймаю міцно і ми довго сидимо обнявшись, думаючи кожна про своє... 

... 
Дні пролітали з шаленою швидкістю. Мені вдалося здати майже всі екзамени на відмінно, чим я дуже пишалась. Та тепер мене не покидала думка про те, що потрібно брати на себе відповідальність за мамине лікування. Я вже доросла, повнолітня, тож можу спробувати заробляти самостійно.  

Після того, як ми дізналися про діагноз мами, нам вдалося переконати її, що потрібно більше відпочивати. Це, звісно, далося не легко і мама довго переконувала нас, що почувається достатньо добре, щоб ходити на роботу як і раніше... Але все ж з часом погодилася на наші вмовляння і домовилася з керівником про роботу на пів ставки. Саме тому питання фінансів зараз стояло особливо гостро. Адже починати лікування потрібно було якомога раніше, а коштувало воно непідйомні для нашої сім’ї суми... 

... 

Ми з Лідою домовилися разом їхати у Львів подавати документи на вступ.  Тож вирішили зустрітись біля мене і вже разом піти на зупинку. Не знаю, чому я так хвилювалася: можливо розуміючи, що сьогодні зроблю перший крок у моє самостійне доросле життя а може просто від страху перед невідомість, новим містом, новим життям... Адже я там абсолютно нікого не знала.  Як добре, що Ліда також навчатиметься зі мною в одному місті, та ще й мені вдалося дізнатися, що наші гуртожитки будуть знаходитися неподалік, тож ця думка мене дещо заспокоювала.  

Зібравши необхідні документи в папку, я одягнула легкий блакитний сарфан, довжиною трішки нижче коліна, зробила легкий макіяж та розпустила довге каштанове волосся, взула нові білі босоніжки на невеличкому зручному каблучку, які купила на своє день народження. Подивилась на себе в дзеркало і в голові промайнула думка «Як швидко летить час, ніби зовсім недавно була маленькою дівчинкою, а тут вже без декількох днів студентка!». Що ж Львове, я готова до зустрічі з тобою, сподіваюся вона буде теплою! 

Біля дому на мене вже чекала подруга: 

- Ого, Анька! Чудово виглядаєш! Здається ти серйозно вирішила покорити місто і заодно всіх мешканців чоловічої статі! 

- Ахахах, дякую! Хотілось би справите хороше перше враження! Але  підкорення чоловічих сердець відкладемо на невизначений термін. 

-  Ну ти і зануда, - жартівливо фиркнула подруга, - Андрія відшила, чоловічі серця підкорювати не збирається, що з тебе візьмеш такої? 

- Та я б не проти, чесно кажучи, з кимось познайомитися, але якось не до цього зараз. Я взагалі думала про те, щоб до початку навчання влаштуватись на якусь роботу, на лікування потрібні немалі кошти...  

- Люба моя... Все обов’язково налагодиться і мама одужає! Я в цьому навіть не сумніваюсь! – подруга обняла мене за плечі і я відчула її шалену підтримку. 

- Дякую тобі, - обійняла подругу у відповідь. – але що це ми, все про мене та про мене? Розкажи краще як ваші справи з Антоном?  З тими всіма проблемами в мене таке враження, що ми сто років не розмовляли і я пропустила все найважливіше! 

- ООО Антооон.... – протягнула замріяно, - він просто диво! Такий ніжний, турботливий і водночас сильний і мужній. Я навіть не уявляла що стільки хороших рис можуть поєднатися в одній людині. Серце підказує що я не помилилась! Ой, Анька, я така щаслива, що навіть не описати! Але трохи хвилююсь якими будуть наші стосунки на відстані...  

- А Антон не збирається влаштовуватися на роботу? Він вже пів року як повернувся з армії, можливо він зможе знайти щось у Львові і ви зможете бачитися частіше? Тим більше велике місто – великі можливості!