Глава 2

Легко похитуючись я вирушила до дверей. Кімната у мене крихітна: під одною стіною стоїть ліжко і  закінчується воно  прямо під вікном. Я обожнюю отак сидіти на його краєчку, та дивитись у шибку думаючи про все на світі, спостерігаючи як ніжно похитуються квіти під вікном від подиху вітру... особливо весною, коли природа розквітає та наповнює все навколо  незрівнянними ароматами, ніжністю і особливим теплом. 

Поруч біля ліжка стоїть невеликий письмовий столик, а під іншою стіною розташована маленька  шафка на дві дверки з усіма моїми речами.стіни пофарбовані у ніжно персиковий колір, що додає кімнаті тепла. 
 

І хоч у ній немає сучасних меблів та навіть комп’ютера, про який я вже давно мрію, проте вона така зручна та затишна, така рідна, моя... тут пройшло все моє життя! Її стіни пам’ятають мене ще маленькою дівчинкою, яка тільки-но збиралася в перший клас. Саме тоді, за місяць до початку навчання мама зробила мені такий сюрприз! Раніше цю кімнату ми використовували як гостьову, в ній стояв невеличкий розкладний диван і поруч маленька тумбочка.  

Яким же було моє здивування та захоплення, коли в спекотний серпневий день мама відкрила двері цієї кімнати і я просто не впізнала її! Невеличке ліжко з неймовірно ніжною рожевою постіллю, письмовий столик, який був мені дещо зависоким, адже я в дитинстві була дуже маленькою і поруч маленька шафка. 

Тоді я не могла повірити своєму щастю, а очі так і іскрилися радістю від побаченого! Нарешті, у мене буде своя власна кімната, як у дорослої! 

- Матусю це найкращий подарунок в моєму житті!!! Я така щаслива! Дякую тобі, ти в мене просто чудова! 

Мама тепло посміхнулася у відповідь, та обійняла мене за плечі: 

- Донечко, як би мені хотілося частіше так тебе тішити і бачити цю твою щасливу посмішку! Я радію, що тобі сподобалось! 

Я кинулась мамі на шию, та довго ще не відпускала! А потім побігла роздивлятися свої володіння – свою кімнату! 

За ці роки, стіни кімнати пам’ятають всі мої успіхи та невдачі, перші розчарування, довгі розмови вечорами з подругою Лідою, коли ми закутавшись сиділи на ліжку і ділилися своїми мріями та планами на майбутнє. 

Подруга завжди знала, що хоче стати лікарем. Її так і манила ця професія з самого дитинства, тому забігаючи до мене, вона завжди переконувала мене пограти з нею в лікаря та пацієнта!

  
Тож коли довелося визначатися з майбутньою професією Ліда без жодного сумніву заявила, що хоче бути лікарем, і не просто лікарем, а  - акушером! Щоб кожен день нести надважливу місію – допомагати з’являтися на світ новому маленькому життю!  

Її вибір зупинився на Львівському Університеті імені Данила Галицького і подруга просто марила тим днем, коли вирветься з нашого невеличкого селища і поїде підкоряти велике місто! Єдине, що її зупиняло та засмучувало – коханий Артем, з яким тільки почали зав’язуватись романтичні стосунки. 

У мене ж вибір був не таким очевидним. Я ніколи не виділяла улюбленого предмету, всі були однаковими... На запитання про те, що найбільше подобається у школі завжди жартувала - «Фізкультура»! 

Але все змінилося два роки назад, коли до нас перевели молоду вчительку англійської мови Олександру Іванівну. Я так щиро захоплювалась її вільним володінням іноземною мовою, без жодного акценту, що складалося враження, ніби вона все життя спілкується англійською! А як легко, цікаво та доступно вона пояснювала новий матеріал! І результат не забарився, прогрес був на обличчя і вчителька постійно повторювала, що в мене великий потенціал для вивчення іноземних мов. Тож несподівано для мене самої я прийняла рішення продовжити вивчення мов у майбутньому. Вступити я планувала також до Львова, разом з подругою, тільки в інший навчальний заклад.  

...

Незважаючи на маленькі розміри моєї кімнати, сьогодні шлях від ліжка до дверей  здавався мені дуже довгим. 

Голова просто йшла обертом і перед очима все пливло... Схоже, я таки серйозно захворіла. Доторкнувшись рукою до лоба відчула, що просто горю. Треба терміново йти по ліки та термометр - давно я вже так погано не почувалась!  

Зупинившись у дверях кімнати, присіла навшпиньки, щоб трішки перевести подих та погладити свого пухнастого улюбленця, руденького кота Нікі. Він просто не давав мені проходу, терся до ніг і вимагав уваги. Нікі завжди відчував, коли я у поганому настрої, засмучена чи хворію і в такі дні він завжди був поруч. 

Пригадую, як минулого року я також добряче захворіла і декілька днів лежала у ліжку з височенною температурою та нестерпним головним болем. Тоді мій Нікі ще маленьке 5 місячне кошенятко не відходив від мене та навіть перестав їсти. Просто цілими днями лежав у мене на грудях та ніжно муркотів, заспокоюючи та даруючи спокій.  Відтоді у нас особливий зв’язок. Нікі вміє за декілька секунд своїм м’яким муркотінням допомогти розслабитися та заспокоїтись, а його очі такі глибокі, зелені...  Зовсім не такий, як інші коти, особливий! 

Вже зібравшись продовжити свій шлях на кухню, я відчула тихі голоси, які звідти доносились. Одразу ж впізнала голос тітки Зіни і в голові миттю пронісся спогад про вчорашнє розставання з Андрієм. Мабуть він поділився з мамою своїми переживаннями і ось вона тут. Ох, як незручно. Зараз я точно не готова говорити з тіткою та щось їй пояснювати. 

Я вже хотіла повернутись назад в свою кімнату як раптом почула схвильований голос мами: 

- Я просто не знаю як бути далі! І Ані сказати точно не зможу, адже у неї такий важливий період в житті. Їй потрібно думати про своє майбутнє, вступити до університету і будувати своє життя.  

- Зоряно, я досі не можу прийти до тями, мені просто не вкладається все в голові! Ні, це якась страшна помилка! – стривожено промовила тітка. 

Після цих слів моє серце почало битися з шаленою швидкістю. Яка помилка, що трапилось? В голові почали з’являтися найстрашніші картини... Я ніколи не підслуховувала чужих розмов, адже бабуся завжди вчила, що так неправильно і це справа лише тих людей які розмовляють. Тим більше, згадуючи останню випадково почуту розмову, в якій дізналась багато подробиць про батька,  всередині все просто охололо. Здавалось я от-от втрачу свідомість. 

Обпершись на двері і дещо заспокоївши шалений стукіт серця я таки вирішила прислухатися до розмови, адже це єдиний спосіб дізнатися, що сталося. Інакше я просто не зможу знайти собі місця, адже чудово розумію, що справи геть кепські, якщо тітка Зіна так відреагувала. 

- Помилки бути не може. На жаль... Коли прийшли перші результати аналізів я довго не могла прийти до тями та повірити в те, що побачила. Лікар призначив пройти безліч додаткових обстежень і всі вони говорять про одне – помилки бути не може.