Глава 1

Сиджу на ліжку біля вікна, закутавшись у теплий плед, грію руки об чашечку улюбленого трав’яного чаю, та поринаю у думки... А їх так багато, що здається моя голова схожа на справжній бджолиний вулик, в сам розпал сезону! Так і гудить. Чи може це наслідок вчорашньої прогулянки під дощем? Не дарма всередині таке дивне відчуття, абсолютно немає сил... А мені ще готуватися до екзаменів, які вже на носі. 

Піднімаюсь з ліжка, щоб взяти книгу, але ноги просто не тримають. Доводиться знову присісти на ліжко, загорнутись щільніше в плед, щоб хоч трішки зігрітися і  смакувати чай, який ще не встиг охолонути. 

За вікном справжня злива... Прямо така ж як і вчора.  

«Ох, мабуть я таки захворіла, перед самими екзаменами! Ну чому ж не послухати маму, яка просила одягнутись тепліше, адже обіцяють грози? Але ж ні, я вже доросла, самостійна і сама можу приймати рішення, а тим більше , як одягатись. Що ж, дострибалась, доросла? Тепер сиди вдома і лікуйся. Залишається надіятись, що встигну одужати пошвидше, адже мені так важливо гарно здати екзамени! А потім...! Ну, привіт доросле, самостійне життя! Привіт чудові та незабутні студентські роки!» 

Думками я вже в університеті, знайомлюся з одногрупниками, насолоджуюсь свободою. За вікном не вщухає дощ. Обожнюю отак сидіти в дощову погоду, дивитись у вікно, як маленькі потічки стікають по шибках, так вільно дихається! Дощ, вода – це однозначно моя стихія! 

Потім мої думки стрімко переходять вінше русло, я повертаюсь у вчорашній день... Ох і непростою видалася розмова з Андрієм! Хочеться пошвидше про неї забути... Забути той пригнічений погляд, який намагався приховати хлопець, коли я сказала, що нам потрібно припинити стосунки. Так, мені це рішення також далось нелегко! Я просто не можу дивитися, коли люди страждають, а тим більше коли це – через мене. Але так мабуть буде краще, чи ні...  

Ааа, як це важко...я вже остаточно запуталась! Може таки я занадто різко відштовхнула Андрія? А він ніби і непоганий хлопець! І до мене ставиться гарно... З ним завжди легко, спокійно, затишно. Але якось дуже одноманітно. Та й зараз у мене точно немає стільки вільного часу на щоденні прогулянки з Андрієм. А він щоразу ображався, коли я повідомляла, що зайнята, хоча не показував мені цього, проте я відчувала. А попереду мене ще чекають вступні екзамени, підготовка до самостійного життя і головне переїзд! Нас розділятиме майже сотня кілометрів. Це, звісно, не багато і при бажанні можна бачитися час від часу, та й зараз немає проблем зі спілкуванням телефоном та у соцмережах. Але як пригадаю, ті незручні моменти зустрічі, після кількаденної розлуки... Андрій завжди хотів бути поруч, бачитися кожного дня. А я так не можу... Чи просто не хочу? Ні, безумовно, симпатія у мене є до нього... Він симпатичний, високий хлопець, з темними як ніч очима... Гарно вихований, жодного разу за 4 місяці наших стосунків він не вимагав нічого більшого, аніж поцілунки... А такі хлопці зараз на вагу золота! Але чомусь при згадці про нього немає в мене того відчуття метеликів в животі, про які розказувала Ліда. А вона точно знає, що таке закоханість! Адже вже більше року сохне за моїм красунчиком сусідом Антоном, який нещодавно повернувся з армії.  Як згадаю її очі наповнені блиском та захватом, коли вона розповідала мені, як вони вперше поговорили, як він запросив її на побачення. Подруга просто літала на крилах щастя! А в мене з Андрієм такого не було.. мабуть це не любов і я таки прийняла правильне рішення, коли сказала, що нам варто розійтись. Не хочу давати йому даремну надію, а потім руйнувати її. Думаю, того часу, що ми зустрічались було достатньо щоб я зрозуміла, що відчуваю до нього.

 Ще мамі потрібно буде якось розповісти про своє рішення... Напевно вона буде дуже засмучена, адже Андрій їй дуже подобався. Ще б пак, син кращої подруги! Було б дивно, якби не подобався! Потрібно буде розказати мамі про своє рішення, та пояснити. Я впевнена, що вона мене зрозуміє, хоча буде неприємно та незручно перед тіткою Зіною.

Я так глибоко поринула у власні думки, що навіть не помітила, як закінчився дощ, а чай у моїй чашці давно охолов... Потрібно зібратися з силами та сходити на кухню за аптечкою. Поміряти температуру та прийняти ліки, адже в мене стільки планів! Ні ні, хворіти та розклеюватись точно не варіант! 

Швидко, наскільки можливо в моєму втомленому стані, піднімаюсь з ліжка і відчуваю, що сил немає зовсім... ого, оце так я влипла! Таки вчорашня злива добряче мене намочила! І хоч на календарі уже травень, та бажаного тепла ще не відчувається... Цьогоріч весна дуже дощова. І хоч я дуже люблю дощ, та все ж хочеться літнього тепла... 
Не знімаючи з себе плед, закутана вирушаю до дверей своєї кімнати, мене всю просто трясе від холоду. Намагаюсь йти повільно та впевнено, але в мене це погано виходить, ноги так і підкошуються. 

Я вже 100 разів пошкодувала, що встала з ліжка,  не покликала маму. Не хотілось її турбувати зайвий раз, адже вона і так дуже втомлюється. На її тендітні плечі ще 15 років назад звалився величезний тягар – мами-одиначки. Тато покинув нас, коли мені було всього 3 рочки і я його зовсім не пам’ятаю. За всі ці роки він жодного разу не навідався до мене, не поцікавився моїм життям, не допомагав фінансово. Одним словом тата у мене не було. 

Три роки тому випадково почула розмову бабусі з сусідкою, вони говорили про мого «тата». З розповіді сусідки дізналась, що мій тато має іншу сім’ю, він одружився з жінкою, у якої вже був син,  а от спільних дітей вони таки не завели. Я тоді досить болюче сприйняла цю розмову. Хоча я ніколи особливо не сумувала за батьком, адже зовсім не пам’ятала його, лише декілька разів бачила на фото, проте стало так боляче в районі грудей. Образливо за себе, за маму, якій доводиться тягнути все на своїх плечах, а татові начхати... Йому просто плювати на те, що в нього є дочка! Як він може спокійно жити, не знаючи як його кровинка? Та ще й виховувати чужого сина як свого. Образа, біль та розпач тоді були такими сильними, що я навіть декілька днів пропустила заняття в школі. Краще б я так і не чула про нього ніколи, аніж отак – ножем просто в серце! А нам так потрібне було надійне чоловіче плече! 

Мама так і не вийшла заміж вдруге. Навіть більше, в неї більше не було стосунків з чоловіками. Їй просто було ніколи... Зранку вона вставала разом з сонцем і бігла на перший автобус, яким їхала з нашого невеличкого селища в районний центр на роботу. Вона працювала в продуктовому магазині до пізнього вечора, але щоразу поверталась додому з гостинцями для мене. Їй так хотілося дати мені любов, та закрити ті прогалини, які з’явилися в моєму житті через відсутність тата... От і намагалася всіма силами догодити мені і хоч трішки потішити смаколиками.