У мене було все: сім’я, розкішний будинок, статус успішної дружини, зразкової матері… Здавалося, що щастя крокує поруч, освітлює кожну деталь, з якої формується променисте майбутнє.
На жаль, то тільки здавалось. Тепер я вже можу про це з певністю стверджувати. Ніби з висоти пташиного польоту бачу себе в оточенні дорогоцінних речей – блискучих, сліпучих, ароматних. Здавалось, що так жити – просто немислимо, казково, фантастично.
І варто чекати несподіваного кінця, як неминучості, фатуму, покарання за власну безпечність та довірливість.
Почну з того, як я стала балериною. Бо звідти й почалися мої випробування.
Моя дорога тітонька, безмежно кохана, обожнювана, неповторна… Моя Фая, яку мені дозволялось називати просто по імені. Так легко, без зусиль, я почала з нею спілкуватися вже в півторарічному віці. Саме вона відкрила мені завісу, за якою мене чекали незвідані дива. Вони стали моїм іншим світом, моєю стихією.
Тітонька взялась за моє виховання, оскільки моїй мамі завжди було ніколи. Вона входила до групи ведучих архітекторів міста. Навіть моя поява не припинила її безкінечних нарад, проєктів, семінарів. А бездітній Фаї не треба було мене нав’язувати, вона вчепилась за дитя, як за дароване спасіння. Перебувала на пенсії, її балетна діяльність залишила по собі чимало травм, нервових зривів та хвороб.
Що не вдалося Фаї, повинно було легко підняти мене на балетній хвилі. Так і сталось.
Я змалечку знала, що у сім років пройду гімнастичну підготовку. А до того займалась здебільшого у квартирі тітоньки, з її знайомими майстрами балетного мистецтва.
О, скільки зусиль подарували ці люди маленькій гнучкій дівчинці, щоб вона вийшла в люди, набралась вміння і розуму! Дякую вам, мої рідненькі! Ви навчали мене термінам, які означали конкретну дію – витягувати, згинати, відкривати, закривати, ковзати… А ще набирати певного образу – кішки, рибки, ножиць. Ого, до семи років у мене виявився такий хист, що надалі багато хто з однолітків щиро заздрили мені!
Я по-справжньому була закохана в балетну музику Чайковського, моя уява малювала картини казкових мрій про головні ролі у виставах «Лебедине озеро», «Спляча красуня», «Лускунчик»…
Ці мрії переросли у дійсність. Я стала успішною балериною. Легко поринала у нові балетні спроби, напрями, які руйнували норми, давали свободу, свого роду філософію танцю і пластики. Як це надихало, надавало крила!
Я ніскільки не шкодувала, що перейшла жити до тітоньки Фаї. Ми з нею були, як сестри. Від неї я дізналась про свого тата. Це була таємниця за сімома замками. Мама нізащо не стала б мені розповідати про свої прикрощі та невдачі… Тим більше – про трагічний випадок.
- Він був чудовим, твій татусь, - мрійливо дивилась за вікно Фая. – Так жив, ніби востаннє… Воно й сталось, те останнє. Зірвався зі скелі перед самісіньким тріумфом перемоги. Скільки пам’ятаю його – завжди усміхнений, веселий, сильний. І гітара, пісні… Чудовий голос! Знай, він би тебе так любив, як ніхто у світі… Та не судилось.
З тих Фаїних переповідок у мене виникав образ ідеального чоловіка. Виникав, щоб не покинути ніколи. Я бачила його уві сні, він гладив мене по голівці, пестив, обнімав, садовив мене до себе на коліна. Ми з ним стали настільки близькими і рідними, що я мимоволі вдивлялася в людський натовп, щоб упізнати, вирізнити його серед мужніх і кремезних, серед тих, у кого можна було втопитись у обіймах і забути про все на світі…
Мій тато був спортсменом. А балерини – також спортсменки. Значить, живуть у мені його гени! Є чим гордитись.
Якби він був живий, то не допустив би того, що сталось зі мною. Я зовсім з’їхала з глузду.
Мені ледь виповнилось вісімнадцять, коли мене боляче вжалила стрімка і невидима бджола – кохання. Ніколи не знала, що це таке. Хоч і зображала на сцені любов, грала з душею, з натхненням, але… не розуміла глибини цього відчуття!
А воно не забарилось. Дівчата із нашої групи балету часто збирались у гримерці, щоб обмінятись враженнями під час перерви. Хтось мрійливо підводив лукаві очиці догори:
- Ой, якби ви знали, хто із гостей завітає до нас після вистави!
- Хто?
- Валік! Валентин Артеменко, бізнесмен, хіба не знаєте? Варто один раз глянути – закохаєшся до нестями! Він дозволяє називати себе Валіком, хоч йому вже за сорок. Неодружений, уявляєте!
Дівчата гули, мов збуджені бджоли, ахали і охали, сплескували в долоні. Не могли діждатись кінця вистави.
Аж ось нарешті ця мить настала. У супроводі керівника групи до нас наблизився невисокий широкоплечий чоловік з модною зачіскою, у стильному, сірому з відливом, костюмі. Когось він нагадував – чи то телеведучого, чи політолога. Одним словом, не мій типаж. Такі просто набридають своєю присутністю. З’являється бажання перемкнути канал.
Я не стала вибиватися у перші ряди, щоб бізнесмен помітив мене. Навпаки, відійшла від гурту, щоб згодом й зовсім зникнути.
Та не вдалося. Керівник групи шукав поглядом саме мене:
- А де наша Леся? Наша прима-балериночка!
Дівчата мовчки розступилися і я опинилася в центрі уваги. Зніяковіло переступала з ноги на ногу. У м’яких капцях після пуантів, хітоні та напівпрозорій блузі. Відчула, як зрадливий рум’янець забарвлює щоки.
Гість зацікавлено схилив набік голову, ніби милувався мною. Так задивляється, мабуть, півень на курку, - подумалось мені. Не стрималась і пирснула.
Нічого у тому першому знайомстві мене не сколихнуло. Увечері про все докладно доповіла Фаї. Ми сиділи на кухні, мов дві змовниці. Хихотіли, викривлялися, корчили міни.
- Чуєш, а він такий норовливий, виступає вперед, хоче побачити приму. А дзузьки! Пристаркуватий пень!
Фая вже заливалась слізьми від реготу.
- Лесенько, досить! Він же мій ровесник. Хочеш сказати, що це я пристаркувата?
- Фаєчко, рідна! Ну, що ти придумала! Хто ти, а хто він? Глянь, яка у тебе фігурка, ти – лялечка! А він… пуф-пуф… Такий неповороткий, бундючний, надутий! Ти скоріше моя ровесниця! Давай поміряємось таліями!