Про суть любові…

Історія з щоденника.

Хроніка одного року.

14 травня 200…рік, вівторок, місто N

IV пара: зарубіжна література, лекція.

Про суть любові… Цікаво, чи знає хто-небудь, що означає любити? Кохати? Таке розмите поняття. Кохання. Його нема. Немає кохання. Є лише закоханість. Вона може бути ніжним трепетним почуттям, може бути дикою та пристрасною, проте це не кохання. Ні. Я не хочу такого. Я дихаю одна.

19 травня 200…рік, неділя, місто N

Наше завдання: не звертати уваги на сюрпризи долі. Тоді все в житті буде рівно. Дуже часто людина сама вигадує собі проблеми. А мені здається, що я ніколи не стану дорослою. Я – людина без віку, без минулого і майбутнього. Я живу лише однією миттю теперішнього.

Чому я не народилася птахою? Мною би милувалися або слухали мої пісні, чи просто не помічали б. Та у мене були б крила! Найсправжнісінькі! Можливо, все ж таки в наступному житті я буду птахою…

30 травня, четвер. Моє місто. Моя Мрія.

Скажи, Мріє, чи можеш ти почути тисячу звуків? Мені іноді здається, що я можу. Це зовсім не складно. Треба просо бажати їх почути. І ось: із дзвоном впаде остання крапля надії та увіллється в чудову симфонію тисяч звуків… Радіти? Не знаю, Мріє. Певно краще слухати і жити, як раніше.

До-ре-мі-ре-до… Хочу в них потонути. Та я вмію плавати.

Мовчи, Мріє! Ми з тобою хочемо різного. Ти раптом захотіла мелодії, а я – життя.

Значить, ти не моя мрія. А чия ж? І де моя?

12 липня 200…рік, п’ятниця. День, що наполовину вдався, навіть більше.

Як виглядає доля? Які в неї очі? Можливо й душа у НЬОГО така ж ніжна і лагідна, як на перший погляд? Вдихнути б її, стати з нею єдиним, розчинитися у погляді та… не знаю.

Що за дурниці у мене в голові? Мені навіть думати про таке не можна!

13 жовтня 200…рік, неділя. Планета Безнадія, місто N.

Скільки міст N в нашому світі! І в кожному існую я. Й ти. Друг? Коханий? Чи брат?

Сьогодні наше місто сповнене холодом, що обійма всі будинки та з вітром шастає по вулицях. А ми затисли себе в темні щілини, щоб хоч трохи зігрітися. Ти – десь, а я тут. І нам холодно. Ми не можемо одне одного зігріти. Ми, напевно, живемо в різних вимірах. Я усвідомлюю це, я розумію. Та серцю все одно. Воно радіє від єдиного потиску руки, від легкого дотику губ.

Де мені знайти те місто N, в якому існує Надія?

17 жовтня 200…рік, четвер. Гуртожиток. «Свеча горела на столе, свеча горела».

Таке відчуття, що світла немає у всьому світі і він, світ, занурився в пітьму. Відчуваєш себе первісною людиною. Між холодом і темрявою.

Якби не близькі звуки гітари, можна було б відчути себе відірваним листом. Їх зараз так багато. Я вважаю, що жоден лист клену або тополі не відчуває себе самотньо. Хоча, можливо, вони нещасливі, адже змішуючись з іншим листям і вчорашнім дощем, стогнуть на змерзлих тротуарах, втоптувані в асфальт тисячами підошв.

А я просто не дозволю собі бути байдужою та безвільною, і тим більш, топтати себе ногами!

12 листопада 200…рік, вівторок. Сходи ночі. Темрява.

Жарко. Задушливо. Померти від нестачі повітря. Хочу! Хочу! Хочу я! Ні! Хочу жити. Кохати і страждати. Хотіти й уміти. Але ні!

Я щодня потроху божеволію.

22 грудня 200…рік, місто N, Сон… чи Дійсність… чи Здійснення Мрії.

Я, певно, знайшла те загублене місто N, яке довго шукала. Знайшла уві сні. В такому реальному сні, що пам’ятаю все, кожну мить.

Чи це була реальність? Дійсність? Та вона була настільки несправжньою, що більше була схожа на сон.

«Як у казці…» Так, все дійсно сталося, наче в казці. Він правий.

Нарешті я знайшла те місто N, знайшла грішну Надію та насолодилася шаленою Мрією.

Як довго я на неї чекала!!!

11 січня 200…рік, субота. Очікування чогось.

Невловиме тремтіння очікування бентежить зсередини. Чого чекає моя душа, моє тіло, моя сутність? Або кого?

Керуєш почуттями на відмінно!

Не зрозуміти, як же могло статись,

Щоб до безтями, як дитя наївне,

Наважилася в когось закохатись.

Як дівчинка, як першокласниця, як п’ятнадцятирічна пацанка, закохалася. Покохала того, кого не повинна була, на кого і задивлятись не мала права. Не таланить мені в житті з коханням. Воно завжди вмирає, не встигнувши народитися. А це лише зароджується. І я боюся його потривожити. Хоч знаю, що маю задушити його в самому зародку. Та не можу. Я кохаю.

14 січня 200…рік.

Погано, коли хтось має ключі від твоєї таємниці. Коли ти дізнаєшся про це, то обривається все всередині при думці, що хтось ззовні міг прочинити в неї двері, потривожити, збезчестити, створити з таємниці плітку. Як дбайливо я її зберігаю, як боюся за неї. Хочу, щоб про неї знали всі, та в той же час обережно ховаю за маскою байдужості. Як же важко це робити, коли кохаєш!

16 січня 200…рік. За межею тиші, у підніжжя вічності.

Я тебе кохаю!!!

Я тебе кохаю.

Я тебе кохаю…

Одні й ті самі слова. А як по-різному вони звучать. З одних вуст вони звучали гучніше грому, з моїх – граюче, наче в хованки, аз тих, що хотіла почути, їх не було. Та вони були в очах, в голосі… Що вони роблять зі мною, ті очі! Голос обвиває своїм липким павутинням, мені з неї не вибратися. Я шаленію від ніжності.

А сама зводжу з розуму інших. Навіщо так граюся? Наче кицька…

18 січня 200…рік.

«Кохана…» … «Жадана…»… «Єдина…»

«…ти навіть не уявляєш, що робиш зі мною…»