Про сміливість

Старша зібрала нас за кілька годин до приїзду групи, сухо роздала інструкції, ще раз нагадала про розпорядок дня. Одним словом - рутина, ми з Мартою вже намилились якнайскоріше піти і останні тихі години провести безтурботно валяючись на піщаному пляжі за другим корпусом, коли вона жестом попросила нас залишитись. Ну що тут сказати – гаплик планам.

- Дар’є, ви з Мартою тут найдосвідченіші та найпідготовленіші, тож закріплю за вами третій загін, - буденно проінформувала нас старша.

- Третій? Але ж ми мали бути у першому? – озвучила Марта мої сумніви.

- Так,- старша задумливо кусала губи, - розумієте в третьому будуть складні діти, в основному впо, з Харкова, Маріуполя, Мар’їнки, тому з ними має бути хтось досвідчений, – глянула на нас уважно.

Не те, щоб ми були проти, тим більше, з дітьми, в принципі, легко майже не буває, але новина стала несподіванкою. Вислухавши додаткові інструкції пішли в корпус, готуватися.

Автобуси заїхали в табір о 16-15. Ми, як і годиться, вишукувалися їх зустрічати у ретельно випрасуваній формі, начепивши робочу посмішку. В перші хвилини, коли діти виходять з автобусів, чітко видно хто є хто, можна одразу угледіти неформальних лідерів і тих, кому буде особливо важлива підтримка. От саме в цей момент ми і зрозуміли про, що казала старша. Наші підопічні були в третьому автобусі, я зрозуміла це одразу, коли побачила як обережно ступають на землю, роззираючись виходять з автобуса, як тримаються купою, готові в будь-яку хвилину бігти. Насторожені. Полохливі. Обережні.

Формальна частина зустрічі минула швидко, а поки старша озвучувала заготовлену вітальну промову, я спостерігала за дітьми, час від часу ловлячи відблиски остраху і настороженості в їхніх очах. Що чекає мене на цій зміні? Які сюрпризи вона перенесе? Ми лише перезирнулися з Мартою, обмінявшись розуміючими посмішками.

Розселення пройшло гамірно і швидко. Діти завжди діти, навіть за таких умов і в цій ситуації. Не обійшлося без дівчачої гризні за ліжка під сонцем, тобто під вікном, а також без ниття молодших, які, судячи з усього, в табір потрапили вперше. Зголоднівши і вибігавшись, ми, навіть, змогли зібрати всю юрбу докупи і повели на вечерю. Словом, все як завжди. Прислухаючись до столовського гамору та швидко ковтаючи свою порцію картопляного пюре з котлетою, навіть, встигли перекинутись з Мартою обнадійливими репліками, що після такого дня є шанс вкласти всіх спати вчасно і відіспатися, але надіям не довелося справдитися.

Вечірня програма вийшла скороченою, почав накрапати дощ. Тож, ми зібрали малечу і повели до корпусу, на ходу позіхаючи і мріючи про м’якеньке ліжечко. Наступна година теж була передбачуваною: хтось закрився у ванній, хтось дзвонив рідним, звичайне табірне життя. І ось він такий жаданий відбій. Діти в ліжках, і хоч не сплять, але лежать тихо, оскільки ще не зовсім освоїлися на новому місті. Довгоочікувана тиша.

Гроза почалася о першій ночі, сильний вітер розворушив ліс, а потім вибухнув одразу проливним дощем блискавками і громом. Останній басовитим хрипким гуркотом обрушився на дах і околиці. В коридорі почувся гамір і плач. Не домовляючись, ми з Мартою прожогом вибігли з кімнати. Більшість дітей сиділи в коридорі. Найменші забилися під журнальний столик, де як їжачки скрутилися, затуливши вуха. Старші намагались здаватися сміливішими, стояли притулившись спинами до стіни і здригаючись від кожного гуркоту.

- Дітки, це грім! Всього лиш грім, все добре – першою оцінила ситуацію Марта, на ходу витягуючи молодших з-під столика. Ми вмостилися біля глухої стіни притиснувши до себе найменших. Старші і самі підійшли поближче. Від кожного гуркоту я фізично відчувала як здригаються їх плечі і спини, як міняється обличчя, як вони на мить затамовують подих.

Марта до хрипоти продовжувала говорити, тільки по очах бачила, що її мало хто слухає. Діти прислухалися до гуркоту, згадуючи той, інший гуркіт, який майже не можливо відрізнити від грому.

- А знаєте що, - не витримала я, - коли була маленькою теж боялась грому і, щоб не боятися, співала.

- Хіба це поможе? – подав голос вихрастий хлопчина ліворуч від мене.

- Давай спробуємо, - відкашлялась, прочищаючи горло і відчайдушно згадуючи слова бодай однієї дитячої пісні. В голові було порожньо.

- Ой у луууузі! – несподівано затягнула Марта.

- Червоона калииина, - продовжила я, вдячно глянувши на її серйозне обличчя.

- Пооохилилааася, – наш хор поповнився новими голосами, - Чогось наааша слаавна Україна зааажурилася, - набирав сили хор.

Я співала і бачила, як міняються їх обличчя, як зникає жах і розгубленість в очах, як випрямляються спини. Я бачила, як загоряються і починають сяяти очі, впевненішими стають рухи. Так, вони все ще здригалися від гуркоту, але дивилися прямо і з надією на нас з Мартою, притискаючись і підсуваючись все ближче. Такі маленькі, але такі сильні, сміливі люди, побиті і поламані війною, які все ще залишались дітьми.

Гроза завершилася несподівано, останні гуркоти почали віддалятися і затихли десь вдалині, а ми ще деякий час сиділи всі разом, обійнявшись, відчуваючи тепло і ту палку часточку сміливості, яку подарували один-одному.