Після

Розділ 9

Додому він вирішив поки не йти. Ризиків для себе не бачив, але вважав не зайвим засвітитися десь у місті. Про всяк випадок. Згадав невеличкий бар у дворах, де колись мріяли тусуватися всі місцеві підлітки. Неповнолітніх туди принципово не пускали. Але тепер Тимур мав повне право зайти, і це було приємно.  

Заклад насправді виявився ніяким. У залі стояла напівтемрява, грав рок тих часів, коли Тимур ще під стіл пішки ходив. Із напоїв нічого пристойного не знайшлося - довелося брати якусь бовтанку, невідомо за якими ознаками названу джином. 

Він сидів за барною стійкою та думав про завтра. Мав намір якнайшвидше розібратися з тим інтерв’ю й відвезти писаку додому, а потім…

– Час би вже й привітатися, - пролунав за спиною знайомий голос. 

Тимур спостерігав, як Філіп сідає поруч, замовляє собі, простигосподи, каву без кофеїну, відповідає бармену на лише їм самим зрозумілий жарт. Це точно був не сон. На превеликий жаль, не сон. 

– У Льолі проблеми? - запитав Філіп діловито. Нібито вона була «важкою» дитиною, котра постійно влазила в якісь неприємності.

– Чому в неї мають бути проблеми? 

– За останні 12 годин я бачу тебе вдруге. Або світ різко став затісним, або ти хочеш поговорити. А тема в нас одна. 

Роздратування починало виводити Тимура зі ступору. 

– Я про Льолю добре дбаю.

– Мабуть. 

– Маєш сумніви?

– Вам не варто було сюди вертатися, - знову в Філіповому голосі з’явився той зарозумілий тон. 

– І чому це? 

– Бачив її вчора. На озері…

– На якому ще озері?! 

– На нашому. Вигулював пса. Бачу: постать у воді, вдягнена геть не для купання. Стоїть непорушно, наче статуя. Потім гоп - і зникла під поверхнею. Доки дістався туди, хвилини три минуло. Уже ступив у воду, як постать піднялася. У тій самій точці, де кілька хвилин тому й була. 

– Це ти мені свій сон переповідаєш?

– Це я розказую, чим займається твоя дружина темними вечорами. 

– Дурниця якась.

– Як скажеш. 

Тимур нічого не хотів казати. І чути того, що чув, теж не хотів. 

– Може, то взагалі була не Льоля, - буркнув, намагаючись відігнати спогад про її вчорашню появу. 

– Я з нею говорив.

– Он як? Це взагалі-то порушення нашої домовленості. 

– Вирішив, що обставини не ті.

– То я маю бути вдячним, що після розмови з тобою, вона дійсно не втопилася? Що ж, спасибі!

Тимур піднявся, щоб піти. За ним і Філіп.

– Не треба тобі за кермо, - заявив пан праведник.

Тимурові в цю мить стало прикро, що прийшов сюди пішки. Залюбки б показав Філіпу, наскільки чхати хотів на його «не треба». 

– Прогуляюся.

– Я підвезу. 

«Пішов ти до біса» - перше, що вертілося на язиці. Але вчасно згадав, чому прийшов до цього бару: що більше часу проведе не наодинці, тим міцніше матиме алібі.

– Тільки на чай я тебе запрошувати не буду.

– Не знаю, як переживу, - із серйозним виразом обличчя проказав Філіп. 

Розділ 10

Вікна в кімнаті для гостей світилися яскраво. «Треті півні ще не заспівали - нечиста сила біснується», - скривився Тимур. Мусив іти обережно. Не хотів чути ні «доброї ночі», ні тим більше якихось питань, які, був певен, та Рита примудриться поставити, попри пізню пору. 

Що його дійсно цікавило, так це те, чи точно спить Льоля. Із їхньої спальні виднілося лише тьмяне світло нічника, яке вона зазвичай залишала на ніч, коли Тимура не було. Говорити з дружиною бажання поки не мав. Мусив обдумати розказане Філіпом, постежити за нею. У спроби скоїти самогубство наче й не вірив, але впевненим не був. 

Тимур крадькома зайшов до спальні. Льоля не ворухнулася, та він одразу помітив, що не спить, а просто дивиться в стіну. 

– Ці твої зникнення - так завжди тепер буде? - заговорила раніше, ніж устиг пройти до ванної. У тоні звучала скоріше цікавість, ніж докір. Ніби питає про щось буденне, на кшталт квитків до театру. 

– Може й так, - виклично відповів Тимур.

Двояке мав відчуття: з одного боку, хотів швидко піти зі спальні, увімкнути душ, лишити її наодинці з думкою, що тепер буде «новий порядок», а з іншого - шукав привід зостатися, прагнув, щоб продовжила розмову. «Флешка», - згадав раптом. Образ дрібної металевої штучки виник у голові, наче спалах. Так, він мусить її сховати.

Тимур поліз до комода, вдаючи, ніби шукає там свіжу білизну. Тиша висіла, здавалося, вічність. Із завмиранням чекав порушить її Льоля чи ні. І таки порушила. 

– Ти багато чого вільний робити, але є межа.

– А себе ти чимось обмежуєш?! Я знаю про озеро. Розповіли мені, що ти там чудила. Вдівцем мене хочеш зробити?

– Не бійся: чорний тобі до лиця, - відказала єхидно. 

Злість спалахнула в ньому моментально. Не встиг усвідомити, як уже стояв біля ліжка. Різким рухом змусив Льолю сісти. Тримаючи її за лікоть, дивився майже з ненавистю - несвідомо шукав у блискучих металевих очах страх чи ще бодай щось, що змусило б його відступити. Та наштовхнувся лиш на горду незворушність, вперту переконаність у своїй правоті і його ницості. 

– Я для тебе на таке здатен, - проскреготів він, - що ти б злякалася, почувши, на що саме. Тож якщо хтось із нас егоїст, Льолю, то це ти. Ноги б моєї тут не було, якби не твоя примха. 

– Я твою ногу сюди не тягла. Завжди казала: ти маєш вибір. Не хочеш - не приїзди.

– То візьми та подумай, чому мій вибір саме такий. 

– Якщо над цим думатиму, то питань до тебе матиму ще більше. 

Тимур добре розумів, на що натякає. Це був її «мат» у їхній «шаховій партії». Нічого відповісти більше не міг, тому відпустив та попрямував зрештою в бік ванної. Раптом схотів усе розповісти: і про шантаж, і чим скінчилося.

– Щоб ти знала, я сьогодні… 

Льоля дивилася на нього вичікувально, насторожено. І він затнувся.