Стрибок

Розділ 8

Не по-літньому морозний вітер прошивав тіло наскрізь. Ошаліле озеро уявило себе океаном: кидалося на старий, напіврозвалений пірс із такою силою, що бризки холодної води досягали щонайменше стегон. Тимурові хотілося якнайскоріше з усім розібратися - і додому, у тепле ліжко.

– То яка ти кажеш ціна? - ледь змусив себе говорити.

– Сто тисяч. Зелених, - знуджено повторив хлопчина. 

– Не замалий для таких апетитів?

Дивувала Тимура не сама сума, а те, що це мале вже мало нахабство її вимагати. Бо стояв перед ним шмаркач, щонайбільше - років 18. Розслаблений, показово зухвалий, він оперся об загороджувальний стовпчик на самому краю пірсу, тримаючи руки в кишенях. Нагадував Тимурові безпритульного пса. Але не мирного, безпечного чотирилапого, яких можна іноді зустріти в міських лісопарках, а нарваного, непередбачуваного, як ті, що колись лазили по смітниках. 

– Я мудрий не по роках, - скривив хлопчисько губи в хитрій посмішці. - Та ж і ви троє не надто дорослими були, коли засвітилися на моєму відосику. 

Тимур змовчав. Він аналізував почуте: виходило, що знімків таки було більше, раз малий знав, що на місці події були всі троє. Хто та яким чином міг зробити ті «фотки» - не уявляв. Це виводило з рівноваги. 

– Ти де, дозволь запитати, їх узяв? Ті фото, - спробував він з’ясувати якомога спокійніше, без наїзду.

– Де взяв, уже немає, - нахабно відповів шмаркач.

– Сам ти їх зробити не міг, - розмірковував уголос Тимур. - Маєш спільника?

Малий насмішкувато пхикнув. 

– Не судіть по собі. То ви діяли зграєю. А я одинак. Іду по життю сам, і все своє ношу з собою, - плеснув долонею себе по грудині.

– Крім флешки, що маєш?

– Той зобразив пальцями нуль.

– Брехня, - без сумніву заявив Тимур. Він чекав, що хлопчина хоч трохи розгубиться, але той лиш прижмурив очі та з пів хвилини сканував Тимура пильним поглядом. 

– Бачу, не зафіксимо ми угоду, - видав нарешті. І рушив з місця. 

Чітка, ясна думка пронизала Тимурову свідомість: «Це щуреня їх знищить. Завтра. Чи потім. Але здасть. Ніякі 100 тисяч не змусять його замовчати». Рішення бачив одне - утопити. Без жалю. Без вагань. 

Він дивився на малого як на ціль. Той ішов неспішно, мав упевнений, безтурботний вигляд, носа задрав догори, тож не помітив, що Тимур посунув ногу. Одна мить - і, перечепившись, хлопчак гепнувся об пірс. Тимур не гаяв часу - ухопив щуриська за волосся й потягнув до води. Той смикав ногами, намагався впертися руками в пірс, але марно.

– Ти сам, малий щур, напросився. Нічого хорошого з тебе однаково не вийде.  

Дотягнувши хлопця до самої води, Тимур узявся вільною рукою за його комір. Смикнув, щоб змусити перевернутися на живіт. Це вдалося б. Але той проявив жвавість: уже в напівоберті рвонув усім корпусом назад і вгатив Тимура якоюсь дровенякою по обличчю. Не те щоб дуже боляче, але тепер злість повністю Тимуром заволоділа. Він вихопив у хлопця предмет, яким той завдав удару - обламок дощини від настилу пірсу. З розмаху вперіщив шмаркача по потилиці. Малий закотив очі, осунувся та розтягнувся на пірсі. Нерухомо. З голови його цівкою стікала кров. 

– Дідько, - проскреготів Тимур. - У мертві легені вода не потрапить - на утоплення схожим не буде. 

Він присів біля малого, спробував знайти на шиї пульс. 

– Нумо, щурисько, ти треба мені живим, - просив майже з відчаєм. 

І щось таки нащупав: десь глибоко ледь-ледь посмикувала артерія. Це Тимура збадьорило. Швидко та водночас із максимальною обережністю він перевірив кишені. Знайшов смартфон - затертий, із тріщиною на екрані. Відклав поки вбік. Флешка мала бути на шиї. 

– Не дарма ж ти, гівнюче, сюди вказував. Є!

Поспіхом Тимур здер із шиї щуриська мотузок, на якому висіла флешка, та поклав до своєї кишені. Отримавши все, що хотів, узяв малого за шкабарки й занурив в озеро. Якийсь час просто дивився, як тіло зникає під поверхнею води. Нічого не відчував. Нічого, крім пронизливого холоду та легкої нудоти.