До стрибка

Розділ 1

«Зараз, на жаль, відсутній зв’язок з вашим абонентом», - укотре відчеканив оператор. Тимур мимовільно стиснув кермо й тієї ж миті мало не фізично відчув на собі пильний погляд двох нахабних очисьок, що стежили за кожним його рухом із заднього сидіння. 

– Ви з дружиною часто сваритесь? - заговорили ті дві «бульки», вочевидь, помітивши, що намагався додзвонитися Льолі.

Тимур глянув у дзеркало: дівчина сканувала його своїм зацікавленим прищуром, у якому, міг присягнутися, була якась неприязнь - дещо цілком нове для нього.

– Вона сердиться на вас за постійну відсутність? - продовжила безцеремонно. - Чи розлука для вас - спосіб урізноманітнити стосунки?

– Це вже інтерв’ю? Думав, питання будуть цікавіші. 

– Не будуть. Людей цікавить особисте зірок: секрети, драми, трагедії. Переконана: щось у вас та є мені розказати.

Тимур змовчав. Везти цю гадючку у свій дім йому вже нітрохи не хотілося, але шляху назад не бачив. Усе, що залишалося - не дати їй говорити з Льолею наодинці, за жодних обставин.

Розділ 2

Льолі ніде не було. Обійшов увесь дім, увесь сад, усе надворі. Телефон знайшов на нічному столику з десятком пропущених дзвінків, що сьогодні їй залишив. У голову лізло лише найгірше з усього ймовірного. 

«З чого починають пошуки? - міркував, стоячи на передній терасі та безцільно вчепившись поглядом у вазон з квітами. - З місць, де людина може бути. А вона ніде не може бути - лише вдома. Хіба тільки насильно…». 

– Хочу все ж привітатися з вашою дружиною, - нагадала про себе журналістка, про існування якої забув тієї ж миті, коли поселив її в кімнату для гостей. 

– Вона вже відпочиває.

– То у вас іще одна гостя?

Тимур блискавично перевів погляд у бік воріт: кам’яною стежкою до будинку йшла Льоля. Її чорне русалчине волосся, одяг - усе виглядало мокрим, наче після страшної зливи. А дощу, наскільки знав, сьогодні тут не було. 

– Святе місце пустим не буває, чи не так? - усміхнулася вона кутиком губ та скоса глянула на журналістку. Тимур знітився. 

– Це Рита. Писатиме статтю про мене. Ти де…?

– Рада знайомству! - перебила, вишкірившись, писака. - У вас гарний дім. Надто усамітнений, щоправда. Не страшно вам самій тут залишатися?

Стримана зацікавленість, що панувала на Льолиному лиці, ураз згасла.

– Себе я не боюсь, - відповіла холодно. - Чого тут іще лякатися?

Проігнорувавши спробу Тимура продовжити розмову, вона попрямувала до дверей.

Упіймав її за руку, коли вже піднімалася сходами на другий поверх.

– Де ти ходила? - запитав притишено. - Чому мокра, як хлющ? 

Льоля руку вивільнила. 

– Загубленими стежками, Тимчику. Шукала вчорашній день, - кинула йому та продовжила підніматися. 

Він залишився внизу. Мав стійке передчуття, що скоро про щось пошкодує. 

– Ти не сказав, що сьогодні приїдеш, - долинув Льолин голос з вершечка сходів. - Не роби так більше. Будь ласка.

Розділ 3 

Коли прийшов до кімнати, вона вже спала. Вираз лиця її був безтурботним, груди ледь помітно здіймались від дихання. Зазвичай він беріг Льолин сон. Але зараз хотілося розбудити та сваритися, змусити пояснити, де ходила, чому вимкнула телефон. Тимур обережно підійшов до ліжка, підтягнув до спинки подушку та сів, обіпершись об неї.

– Льолю, - покликав тихенько.

Вона злегка смикнула губами - і все. 

– Льо…

Її телефон на нічному столику коротко завібрував, давши знати, що в месенджер надійшло повідомлення. Тимур глянув на годинник: 23:01. «І хто це, дідько забирай, так пізно пише?!». Уже піднявся, щоб обійти ліжко й отримати відповідь на своє питання, але передумав. Змусити Льолю вранці самостійно в усьому зізнатися видалося кращим рішенням.

«Цього разу я висуватиму ультиматуми», - планував, укладаючись спати. 

Відколи він заплющив очі, здавалося, минула всього лиш мить, але ні - годинник показував опів на першу ночі. Кімнату наповнювало вогке прохолодне повітря, що, без сумніву, заходило з вулиці. Льолі поруч не було. Це Тимура насторожило.  

Ще трохи сонний він поволі підвівся та почвалав до балкону, двері на який виявилися дійсно відчиненими. Мозок, вочевидь, ще не перемкнувся з режиму сновидінь, інакше б одразу зметикував, що відбувається. Бо ж картина була до болю знайома: Льоля сиділа на підлозі балкону, підігнувши під себе ноги та знесилено тримаючись руками за поручні, тремтіла з голови до п’ят, дихала гучно й уривчасто. 

«Трясця», - вилаявся подумки Тимур та хутко пішов до ванної кімнати. Відчуття провини вже покльовувало його свідомість: «Притягнув чужу людину додому, рознервував. Тепер отримуй! Ідіот марнославний!». 

Він знайшов у шухляді заспокійливе та повернувся до Льолі. Присів поруч. 

– Ось, серденько. Під язик - пам’ятаєш? Розумниця. А тепер дихання. Повільно. Я рахуватиму. 

Хвилин за десять її почало відпускати. 

– Він мені снився. Дивився на мене тими страшними мертвими очима. І кров… На мені, на вас… Як тоді… Він завжди ходитиме за мною…

– Це лише нічний кошмар, Льолю. Усе гаразд.

– Не гаразд. Ви мали тоді викликати поліцію, Тимуре. Я мала... 

– Дивись на мене, - узяв він її обличчя у свої долоні. - Ти нічого не зробила. Нічого не було. То всього лиш сон. І зараз, і тоді. Ясно?

З виразом болю на лиці вона судомно вдихнула та кивнула на знак згоди. 

Тепло Льолиного тіла було приємнішим за інших. Він уже й не пригадував, коли засинала в його обіймах. Собі заснути не дозволяв: мав переконатися, що нового нападу не буде.

Очі вже самі заплющувалися, коли її телефон знову прийняв повідомлення. Тимур перевірив годинник: хвилина по другій. Це вже точно було за межами. Він обережно відсунувся та встав із ліжка. Зовсім не цим хотілося б зараз займатися, але відчував, що мусить. Тихо підійшов до її нічного столика, розблокував пристрій.