"Кожен з них хотів говорити, але жоден з них не хотів слухати"

  Залишилось два дні..всього два дні і йому прийдеться піти. Це розуміння не давало йому нормально спати і радіти останнім добам з нею. Для нього це було схоже на смертний вирок, точну дату і час якого, він знав. Він рахував години, хвилини і навіть секунди, що йому залишились, бо повернувшись до "цього сраного пекла" — яким він його нарікав з моменту примирення з Беттані, він перестане жити, перестане відчувати життя, він більше не зможе насолоджуватись моментом, він зможе відчувати тільки післясмак тих мирних днів, проведених біля його коханої. Він просто стане пустотою, котру раніше заполоняли відчуття радості, любові, ейфорії і розуміння того, що ти, кимось коханий, кохаєш у відповідь. У той день, разом з нею, помре велика частина його..але..він поставив ціль знайти закляття, котре зможе все виправити. Він так зациклився на цій ідеї, що тільки зараз почав задумуватись: "А з чого я взагалі взяв, що таке закляття існує? Чому я вирішив, що зможу знайти його? А що, якщо я більше ніколи не зможу її побачити, а вона буде жити, чекаючи мене і не знаючи того, що все вже скінчено назавжди?.."

— Я тобі зараз таке розкажу! — Беттані увірвалась в палату і плюхнулась у ліжко, перелякавши, понуреного у тяжкі роздуми, демона.

  Той здригнувся, вскинувши руки, і тільки через декілька секунд усвідомив, що трапилось. Беттані закинула ноги на спинку лікарняного ліжка, поклавши голову бісу на коліна і почала щось захоплено розповідати, поки демон грався з її волоссям, знов пірнувши кудись глибоко у підсвідомість.

— Ти мене взагалі слухаєш? Ав! 

— Га? А! Так-так, ти там щось про лікаря казала, днь народження і пранк..що таке пранк взагалі..? — потер очі біс.

— Ну все з тобою зрозуміло. Ти взагалі мене не слухав! Що з тобою сьогодні? З самого ранку ходиш ніби ні з тієї ноги встав.

— Та я щось..в мене.. — він ніяк не міг підібрати правильні слова. Він все пережовував їх у голові, куштував на смак і, кривившись від їхньої гіркоти, не наважувався казати їх Беттані, — та не важливо, все...нормально..

— А, ну добре!) — вона підскочила і все так само бадьоро і задорно продовжила розповідати..

В Авадона було таке враження, що їй було просто начхати на нього, на його переживання, на те, що скоро вони попрощаються можливо назавжди. Так, він вдавав, що в нього все добре, казав, що в нього "все нормально", робив вигляд, що не хоче розмовляти на цю тему, але йому дуже хотілось, щоб вона спитала в нього.. Колись його мати сказала: "Іноді, сину, коли ми кажемо, що хочемо щезнути, насправді ми дуже хочемо, щоб нас знайшли". І йому було до болю знайоме це відчуття. Вона все розповідала і розповідала про свій день народження, а він і чути про нього не хотів. А він в свою чергу намагався сказати все, що в нього всередині, але вона його не слухала, забиваючи простір непотрібними словами, коли йому приходилось всі свої думки стримувати в голові, котра обіцяла вибухнути з кожною нав'язливою ідеєю, з кожним панічним здогадом, з кожною маревою надією, з кожною краплиною цього нескінченного потоку думок його голова все наповнювалась і наповнювалась, а ця вода переливалась і переливалась за бортики його черепа, стійкаючи на підлогу, де розливалась у ціле озеро, котре з кожною секундою все більше походило на океан. 

  Кожен з них хотів говорити, але жоден з них не хотів слухати...

  І ця їхня проблема пронизувала червоною ниткою їхні життя, переплітаючись у гігантський заплутаний моток, що суцільно складався з недомовленностей, не висказаних образ і недосказаних переживань, котрий ніхто з них так і не наважився розплутати..

— Пранк — це типу розіграш такий і з нагоди мого дня народження мої "сокамерники" влаштують в мою честь пранк, в якому я буду грати головну роль. А розігрувати ми будемо цього "психіломатора", буде весело! Ти повинен будеш це побачити!) Ми будемо весь день виводити його з себе, нас так смішить те, коли і як він шипить на нас, що це вже перетворилося на якусь забаву..ні на звичку. І цю звичку завтра ми перетворимо на справжнє пекло для нього! Кожен з нас буде влаштовувати якусь дрібну капость, котра його точно роздратує і його агресія буде все накописуватись і накопичуватись, а потім я доведу цю бомбу до вибуху! Яка ж в нього пика червона від люті буде ахахахаха! — вона задорно зареготала, схватившись за живота.

  Сокамерниками вона називала своїх друзів з корпусу. А сокамерниками тому, що після того як відставили, так всими коханого, Остапа Григоровича, то психіатрична клініка перетворилась на справжню в'язницю: з недавніх пір вікна кожного поверху були "прикрашені" металивими і дуже міцними ґратами, по коридорах не можна було бігати і голосно розмовляти, не дозволено було сміятись або плакати, в їдальні тепер кожен мав сидіти за своїм столом, телевізор тепер також потрапляв у список не дозволених речей, тепер спілкуватись між собою пацієнти могли лише на тихій годині у певній "прозорій кімнаті", спеціально обладнаною під цю справу. Завдяки тому, що її стіни були виготовлені з полікарбонату, вони були цілком безпечні для пацієнтів, а ще, ця кімната тепер була суміжна з кабінетом Якова Мирославовича, або як його тепер всі називали "психіламатор", бо психіку він не лікував, а просто трощив, знищуючи будь-який здравий розум навіть здорової людини. Тому він міг прямісінько зі свого робочого столу спостерігати за тим, що коїться в тій кімнаті.

  Ну а якщо хоч одне з тих правил буде порушено, то порушника обов'язково покарають. А покарання були на будь-який смак і колір. Практикувались голодовки, приковування наручниками до ліжка, шокова "терапія", збільшення дози препарату, або взагалі припинення будь-якого лікування, але найгіршим з цього всього напевно була "гумка". Гумкою називали невелику кімнату всю обклеїну м'якою губкою, куди заводили тих, хто хотів якось нашкодити собі, або навіть накласти на себе руки, і заводили їх туди тільки у ніжній білизні, щоб людина не змогла повіситись на ручці дверей у кімнату, а назва пішла від різкого запаху клея і гуми, що доводив хворого з кінцями. Туди могли покласти на тиждень, або місяць і пацієнт не мав жодного уявлення про те, день зараз чи ніч, спав він чи спить зараз і все це просто страшний сон, він не має уявлення про те, котра зараз година, він не знає, що за препарати йому дають, як і всі тут, йому дозволено було лише сходити в туалет під ретельним спостереженням санітарів, бо їжу йому подавали через спеціальний отвір у дверях раз на добу. Людину — створіння соціальне по своїй природі, повністю ізолюють від навколишнього світу, її напихують, або навпаки, не дають жодник ліків і вона потихеньку сходить з розуму ще більше.