"Сьогодні я зізнатись мушу.."

  Вони сиділи на ліжку, осяяні відблиском сонячного світла від білосніжного снігу. Беттані облокотила свою голову на плече демона і тихо сопіла, поки той не смів навіть поворохнутись, щоб не розбудити і не спугнути цього зеленоокого метелика. Біс просто щурився, дивлячись у вікно і радів, що знову був щасливий. Потім його погляд зачепився за настільний годинник: "Вже десята ранку. Її батьки вже скоро прийдуть. А ще може зайти лікар, тому, як би мені цього не хотілось, але прийдеться все ж вкласти її в ліжко." Демон акуратно опустив кріпко сплячу дівчину на м'яку подушку і накрив ковдрою, в котру вона щойно завернулась і тепер була вже схожа на..

— Ко-ти-ка..) — прошепотів собі під ніс Аваддон, не стримавши думок у собі.

  Він чудово розумів, що зараз не можна прив'язуватись до неї, бо тоді розлука буде болючішою за будь-який фізичний біль, але Аваддону було так добре в цьому моменті, що його не хвилювало, що буде в тому "потім", він завжди заспокоював себе думкою, що за шістнадцять років можна прив'язатись до будь-чого, навіть якщо ти не любиш це. Бо воно стало для тебе настільки повсякденним, що життя без цього буде здаватись якимось неповноцінним, неправильним і нереальним. "Я дав їй клятву. Вперше я даю клятву, не просячи нічого взамін, не беручи душу і не забираючи чиєсь життя. Вперше я даю клятву людині, бо кохаю її. Чи реально це взагалі? Хоча..яка різниця? Головне, що вона поруч зі мною) А якщо я дав клятву, то я маю її виповнити..може.., а чи можу я потім повернутись до неї? Не через портал, а наприклад через якесь закляття. Ну звісно! Але..чи є взагалі таке закляття? Обов'язково займусь цим питанням, коли повернусь додому: всі бібліотеки переполошу, все пекло на вуха поставлю, все зроблю, щоб побачити її знову)" — і ці останні думки настільки заспокоїли його, що він вже не хвилювався ні про що. Ніби вже точно знав, що знову зустрінеться з нею. Обов'язково зустрінеться. Навіть якщо прийдеться залишити пост принца і покинути своє королівство, навіть якщо батько буде сердитись, а він буде, але Аваддону було всеодно. Він був готовий на все, тільки б якомога довше побути з Беттані. Він обережно гладив її по волоссю, торкаючись її лялькового обличчя, він милувався нею і не хотів, щоб це колись закінчувалось, але..

  Різкий стук розірвав атмосферу комфорту так само безцеремонно, як і його думки, що тепленьким струмком текли в його голові, огортаючи його тіло і беручи в жаданний полон його, нарешті живе, серце. Він відкрив розніжені сонцем очі і підскочив з ліжка. Серце заколотилось як скажене ніби його піймали за якимось непристойним ділом. І тільки в слідуючу секунду він заспокоївся:

— Рибка моя-я, доброго ранку) Ой, вона ще спить.

— Та буди її, скоро результати будуть, а вона тут валяється, ахахах)

— Беттані-і, прокидайся) — мати лагідно погладила її по шоці і дівчинка солодко потягнулась.

— Привіт..— сонним голосом відповіла вона, подивившись на Аваддона.

— Привіт, сонечко моє)

— З добрим ранком, соня, ге-ге! 

— Джоел, не кричи! Ми не одні в лікарні! — шикнула мати.

  І поки родина жартівливо сперечалася і тихенько посміювалась між собою, Аваддон мовчки спостерігав за їх щастям, дивуючись такій дружній родині. Він завжди хотів собі таку, але знав, що йому це просто не доступно. Наврядчи хтось захоче бути з ним — демоном, що не контролює свою агресію, має дурну славу вбивці і пияниці, демоном, що розучився кохати..чи може ніколи і не вмів? Вже з самого дитинства він навчився прокидатись без "доброго ранку", засинати без "солодких снів", жити без "я тебе люблю"..але з Беттані..йому так кортіло відчути це почуття, запірнути в нього і ніколи не виринати. З нею йому хотілось жити, бо до вчорашньої ночі він просто безцільно існував.

— Можна? О-о, так тут у нас вся сім'я! Ну то є добре. Я прийшов сказати, що ми почали працювати з вашою ситуацією, ближче до двох годин я повідомлю вас про результати.

— Добре, Остап.

Лікар покинув кімнату, а батьки Беттані пішли у їдальню за сніданком для дочки.

— Хвилюєшся, mon amour?  

  Це було єдине, що цікавило Аваддона зараз. Він присів біля дівчинки, взяв її долоню у свої руки і приклав її до своїх губ.

— Якщо чесно так, — прошепотіла вона, — а що, якщо в мене буде шизофренія? І таблетки не допоможуть..що тоді? — її голос почав тремтіти.

— Ну-ну, не плач моє сонечко. Пам'ятай: я завжди буду поруч з тобою до самого кінця. І за лікування не переживай, Остап Григорович здається хороший лікар, тому, я думаю, що якщо в тебе і буде це захворювання, то ліки підберуть і все в нас буде добре. 

— А що, якщо я стану овочем?

— Все буде добре..я даю тобі своє слово)

— А що, якщо..

— Просто не думай про це. Чим більше ти про це думаєш, чим більше ти цього боїшся, тим з більшою вірогідністю це відбудеться. Давай просто почекаємо, а коли прийдуть результати будемо вирішувати, що робити далі. Проблеми треба вирішувати в міру їх надходження. А ти хочеш вирішити проблему, котрої поки нема.

— Я знаю, але не можу нічого не робити, розуміючи, що можливо в мене може бути..

— Чш-ш...заспокойся. Щоб не сталося, якою б ти не була, що б ти не зробила, для мене ти завжди будеш найяскравішим soleil у моєму житті, mon amour) — демон поцілував дівчину у лоб і підвівся, відпустивши її руку. 

  Підійшовши до вікна, він відчинив його на провітрювання і запалив, думаючи про те, що дівчина почала дивно і зовсім собі не властиво, шипілявити. "Можливо це я раніше просто не помічав?" — думав він, а потім схаменувся:

— Ти не проти, Бетті, я тут закурю? — він здивувався, не отримавши ніякої відповіді.

  А коли обернувся, то здивувався ще сильніше: Беттані ніде не було. Ванна була відчинена і порожня. І тільки трохи відчинені двері палати дали бісу підказку. Він вибіжав у коридор і швидким кроком пішов у бік їдальні, але знайшов там тільки батьків, котрі ще стояли у черзі зі їжею. Тоді він пішов у протилежний бік.. Він біг по довгому і, як йому здавалось просто нескінченному коридору, оминаючи сотні..ні сотні тисяч однотипних дверей. "Де ж вона? Чорт!"