"Діагноз"

  Минуло вже чотирнадцять років з того моменту як Аваддон потрапив у цю сім'ю. Він бачив її злети і падіння, сварки і примирення, він був постороннім глядачем змін. Змін характерів, уподобань, поглядів. Але єдине, що залишалось незмінним — це те, що ця сім'я завжди підтримувала одне одного, ця сім'я ніколи не зраджувала і не підставляла одне одного, вони завжди були одним цілим. І Аваддон завжди був з ними, хоч вони і не знали цього. Це він завжди робив щось, щоб примирити цю родину, щось, що знову склеїо б їх воєдино: допомагав робити Беттані якийсь примирливий подаруночок для батьків, коли вона з ними сварилася, включав старі пластинки з їхніми улюбленими піснями, коли вони у тиші, всі разом, вечеряли за великим столом, доглядав за садом, коли мати Беттані хворіла чи була зайнята, клав на видне місце ті речі, котрі ховав Домовий. І родина від цього лише кріпла. Але ніщо не триває вічно.. 

  Все пішло під укос вже давно, але це відбувалось так непомітно, що він не звертав на це уваги. В один день біс просто прокинувся з усвідомленням того, що в ньому щось змінилось. Він прокинувся з почуттям радості і готовністю до нових емоцій і дій. Спочатку йому це подобалось, але поглянувши на все ще сплячу чотирнадцятирічну Беттані, він зрозумів, що з ним коїться: його серце йокнуло, а внизу живота було таке дивне відчуття..горло пересохло і дихати стало нічим. "Сатана..яка вона гарна, коли спить..хоча чому тільки коли спить? Вона завжди гарна) Чорт..що це зі мною..? Ні, тільки не це..це не правильно!" — прозвучало у той же час у його голові і він став ходити по кімнаті у пошуках собі місця. Він все намотував і намотував круги, поки не дійшов висновку, що ніколи не скаже їй того, що зараз крутиться у нього на язику і ось-ось зіскоче з нього, бо він боявся втратити її. Боявся того, що вона відвернеться від нього і нічого вже не можна буде вдіяти. Хай краще він буде просто тихенько кохати її, поки вона спить, мовчки думати про неї, поки вона робить уроки, сором'язливо відводити погляд і червоніти, коли вона торкається його своїми тоненькими і білосніжними пальцями, і нехай цього рум'янцю і не буде видно.

  "Це не нормально. Це не нормально! Мені двадцять один, а їй лише чотирндцять! Я не педофіл. Ні..Чорт! Що ж мені робити? Як же мені бути?" — думав він весь час, поки відповідь сама не знайшла його, вдарившись в нього раптовою думкою, які зазвичай приходять посеред ночі. "Їй скоро шістнадцять, а це означає, що я покину її і мені більше не прийдеться думати про це і вирішувати цю дивну ситуацію" — ця думка спочатку заспокоїла його, обволокла бісовську душу м'якою ковдрою, але потім з неї почали виростати гострі шипи, котрі пронзали її різким і зупиняючим серце, болем. І цей біль кричав "Я покину її! Я більше її не побачу! Я не хочу цього! Я хочу бути з нею! Я хочу говорити з нею! Я хочу чути її! Я не хочу іти..я не хочу знову бути нікому не потрібним." І ці тривожні думки не дали йому заснути ні тоді, ні наступної ночі.. І навіть через рік вони його не відпустили. Він ходив з цими думками, винашував їх у собі, а вони росли і все кріпли, поки не стали сильніше за свого господаря і не зжерли його остаточно. І тоді він втратив себе. Він вже не міг насолоджуватися останнім роком, що в нього залишився, бо постійно думав про те, що це останній рік, коли він її бачить. І вона також про це знала і це добивало його остаточно, бо їй було..добре? Наче так.. Вона раділа, сміялась, а він лише підпитувався цією енергією, днем вдавав, що в нього все нормально, а вночі не пророняв і слезинки, бо просто не було вже сил на це. Він просто лежав і дивився у стелю, уявляючи їх останній день разом і розуміючи те, що він не буде особливим. Він просто піде. Вона його забуде. А він буде пам'ятати її завжди.

  Але раптом ці думки вщухли одним сонячним ранком. Аваддон прокинувся раніше за Беттані і дивлячись на її заспане лице, темні круги під очами від вимотуюючих уроків, розпатлане волосся від того, що вона завжди ворочиться уві сні, на її дивну позу, в котрій вона завжди спить, його осяяло: "Ці пів року що нам залишилось я хочу оточити її турботою на максимум того, що я можу, я хочу посправжньому їй відкритись, я хочу залишитись у її пам'яті не похмурим створінням, що димить як потяг і просто існує, а радісним, смішним і веселим демоном, що вміє по-справжньому кохати. І хай це кохання буде неправильним! Між нами всеодно нічого не може бути. Я демон, вона — людина. Мені двадцять один, їй — пятнадцять з половиною. Але..але якщо я нічого не скажу їй в останній день, буду корити себе за це все моє подальше життя, а нескінченність штука ой яка довга, а якщо скажу, то тягар нарешті впаде з моїх плечей, бо краще зробити і пошкодувати, ніж не зробити нічого і корити себе за те, що все в твоєму житті могло бути інакше, якби ти роззявив пащу."

  "Беттані вчора говорила щось про те, що сьогодні в неї повинно бути багато справ, а вже одинадцята..напевно треба розбудити її." З цими думками, він підвівся з крісла і, підійшовши до ліжка, присів на корточки і, прибравши прядку її волосся за вухо, тихо сказав:

— Просинайся, сонечко-о)

— Котра година? — так само тихо спитала сонним голосом дівчина.

— Вже одинадцята, я сам тільки прокинувся, а ти вчора казала, щось про те, що в тебе на сьогодні багато справ. А твої батьки, судячи з шуму, прокинулись вже давно. Там і сніданок вже готовий. Хочеш піду погляну, що там тобі приготували?

— Мг..) — м'яко посміхнулась Беттані, жмурячись від сонячних променів, що потрапляли їй на обличчя, але вже не гріли, бо на дворі стояв грудень.

— Добре, моє сонечко.

  Демон акуратно відчинив двері і хотів було вже піти, коли його зупинило питання:

— Чому ти сьогодні такий добрий?

  Але він не зміг на нього відповісти. Від частини тому, що не міг поки сказати їй правду, а брехати для нього було просто неприпустимо, а від частини тому, що знизу почувся голос матері, котрий ехом розлетівся по всьому дому:

— Рибка моя, ти вже прокинулась?