"Перший дзвоник"

  З кожним днем Аваддон прив'язувався до дитятки все сильніше і сильніше. І ось одного суботнього вечора, коли батьки Беттані сиділи навпроти неї, восьмимісячної дівчинки, що незграбно гралась з іграшками, а демон сидів в кріслі, поглядуючи на свою підопічну, трапилось це: Беттані взяла у свої маленькі ручки кубик і почала вставати..розмова батьків вщухла, Аваддон напрягся. Всі затаїли подих і уважно спостерігали за тим, що буде далі. Дитя встало на карачки і спробувало випрямитись, крихтя. Аваддон встав з крісла і підійшов поближче. Дівчинка..встала, не з першої спроби, звісно, але в неї вийшло! Вона почала іти до батьків, похитуючись і пища від нового почуття в її житті. 

— Давай, сонечко! Ходи до нас! Так-так!) — не без гордості підбадьорували її мама з татом.

  Але щось пішло не так. Беттані почала втрачати рівновагу і падати головою назад. Аваддон відреагував моментально: підставивши свій хвіст під її спину, він трохи нахилив її вперед, підштовхнувши до батьків. Дитятко впало до рук матері і дзвінко засміялося. Мати почала плакати від щастя, а батько сміятися, обіймаючи дружину з донькою. Аваддон дивився на все це і на його душі ставало тепліше. Він щюрився і тихенько посміювався разом зі всіма. Задоволений собою і вмінням своєї дівчинки, він присів на кортани недалеко від сім'ї і радів за неї як за свою власну доньку, хоча знав, що це просто батьківський інстинкт. Коли вони залишались наодинці, він брав її на руки і покачував, уявляючи, що став батьком. Замислившись над цим, він навіть і не помітив того, що Беттані подивилась у його бік і почала повзти вже до нього. І тільки тоді, як її маленькі долоньки торкнулись його ноги, він встрепенувся і відійшов назад: не можна було, щоб батьки щось запідозрили, тому він сів назад у крісло, піджавши під себе ноги, щоб дитя до нього не долізло.

  Спостерігаючи за тим, як біс відштовхнувся від неї, Беттані подивилася на нього не розуміючим поглядом і повернулася до батьків вже в сумному настрої.

— Вибач, сонечко, я пограю з тобою, коли твої батьки здриснуть звідси.

  Раніше йому здавалося дивним, те, що мама і тато Беттані можуть ось так, без будь-якого нагляду залишити дитинку одну в кімнаті, але коли він почав знаходити на кухні молоко з цукерками, то йому все стало ясно: вони про нього знають, але думають, що він домовий. Домовий в них був, але крім того, що шуміти за пічкою і  жерти господарскі підношення, він нічого не вмів. Вони зустрічались пару разів, але домовий його не жалував, хоча агресію не проявляв, бо знав, що Аваддон сильніше і тільки клацнувши пальцями, міг його вбити. Тому домовий старався не потрапляти бісу на очі, а Аваддон в свою чергу робив вигляд, що його не помічає. Так було навіть легше. Демон знав, що йому довіряють, і можуть залишити йому не на довго дитину. Ось і в той раз вийшло саме так.

  Він будував башенки з кубиків, показував різні рожи, лоскотав її, а їй все це подобалось, вона сміялася і своїм сміхом відігрівала його серце. А потім у свої десять місяців, вона почала говорити, і перше слово її було "тато", але батьки не знали, що це не їх заслуга і татом вона назвала саме його, коли в черговий раз, тримаючи її на руках, вона подивилася йому в білі очі і запинаючись промовила "та..т-та-та..тато"..

— Що? Що ти сказала, повтори! Ну давай..)

— Тата

— Моє сонечко) Зараз-зараз.

  Аваддон поклав дитину на місце і вронив декілька книжок зі стелажу, щоб, почувші шум батьки, прийшли подивитись, що тут коїться. І які ж вони були раді, коли, відкривши двері, до них донеслося "та-та..та-то, тато!". А біс аж трохи не прослезився від щастя. Давно він не почував себе так добре.

  Але час йшов, Беттані підростала, і донести до трьохрічної дитини, що не можна торкатися його при батьках і хоч якось його називати, було дуже складно. Тому все більше часу демон проводив на шафі у тіні. Але, на його подив батьки, почувши один раз, як їхня донька, тича пальцем угору, говорить "дядя", ніяк на це не відреагували. "Дивні ці люди" — думав біс, але був радий тому, що склалось саме так. 

  Іноді дівчинка приносила йому "подаруночки": різні цукерки, гудзики, монетки і подібні тому речі. Він з радійстю приймав від неї ці малесенькі підношення і складав їх у жестяну коробочку, що стояла на шафі і пилилась без потреби. Звісно вона не знала, що він не їсть людську їжу, але він не хотів її ображати, та і йому було дуже приємно, коли вона протягувала йому черговий "подаруночок", щюрачи оченятка і наївно посміхачись. І звісно вона не знала того, що замість цукерок, котрі вона йому приносить він живиться її енергією і почуттями, тому, коли вона радісна приходила і давала йому солодку цукерку, він відчував солодкість її почуттів і ніби їв її підношення. Тобто він напряму залежив від того, що вона почуває: якщо вона була радісна — він також був щасливий, була сумна — і він сумував, а бувало таке, що вона злилась. І це було найсильніше її почуття і найпоживніша їжа, котру вона могла йому дати, але це було рідко.

  Легше стало, коли Беттані виповнилося шість у Травні і через три місяці вона мала піти в школу.

— А що таке школа і чому я маю туди ходити?

— Школа — це зборище тупих дегенератів, котрих будуть намагатися вивчити на інтелегентних людей, але частіше за всього у вас так не виходить і із ваших, людських шкіл, випускаються бовдури, котрі не знають, що вони хочуть робити в своєму жалкому житті далі. 

— Ну і навіщо мені туди ходити, дядя Ав?

— Тому що так треба. Точнеше-е, — Аваддон почесав потилицю, сидячи в кріслі і потягуючи самокрутку, — тому що я вірю, що тебе випустять інтелегентною дівчинкою, моє сонечко. І знаєш, що я тобі скажу?

— Що, дядя Ав?

— Насолоджуйся своїм поки що безтурботним життям, тому що коли ти підеш у школу, тобі вже буде не до особистих забав.

— Та ну-у.. — засмучено протягнула Беттані.

— Тебе мати кличить, іди їсти.

  Хлопнувши дверима дівчинка потупотіла униз по сходах на кухню.