Розділ 15

Футбольний двобій був у самому розпалі. Не звертаючи уваги на холодний похмурий день, з трибун верещали школярі двох навчальних закладів, кожен бажаючи, щоб першість отримали футболісти його школи. Навіть серед вчителів: місцевих і прибулих, панувало збудження і дух суперництва.

Таня очей не зводила з Руслана, що ганяв по полю м'яч. Коли кілька разів він падав, серце її завмирало від ляку й тривоги. Коли Руслан поглядав на трибуну стадіону, їй здавалося, що він дивиться тільки на неї. Обличчя Тані прикрашав ніжний рум'янець, роблячи її неймовірно гарненькою і зовсім юною дівчинкою.

Вирішальний гол не був забитий дякуючи Вовчику Макарову, їхня школа заверещала у дикому захваті. Вони перемогли.

З трибун до футболістів кинулися друзі, вітаючи їх та обіймаючи. На стадіоні, в команді, що перемогла, з класу Тані було п'ять хлопців і вона по праву могла підійти та привітати їх. Таня швиденько спустилася разом з натовпом і, ступаючи на траву стадіону, підняла погляд на Руслана, а далі все поглинув сірий мерзенний туман. До Косинського підбігла староста паралельного класу, симпатична чорнява дівчина, та на очах у всіх обвивши його шию, поцілувала в губи. До ще більшого шоку Тані, Руслан застиг з опущеними руками і навіть не спробував її відштовхнути.

Тані здалося, що повітря вибили з її легень. Вона стояла абсолютно застигла, не в змозі навіть рушити з місця. На неї злякано дивилася Марійка, завмер на місці шокований подією Вовчик. Ніхто з них не розумів, що робити і як це сталося.

Таня, ніби вийшовши з чарівного заціпеніння, кинулася геть, намагаючись не розплакатися і збиваючи з ніг Валерія, котрий якось виник просто перед нею та миттєво стиснув її лікті.

— Таню?

Вона не могла говорити й лише зрадницькі сльози лилися з очей, затьмарюючи все навколо.

— Не тут. Не тут, Тетянко. Зрозуміють, — Валерій притиснув її до себе і потягнув зі стадіону під ціпкими поглядами Марійки та Вовчика.

Валерій посадив Таню до свого автомобілю і помовчавши кілька хвилин, нарешті промовив:

— У тебе туш розмазалася.

— Навіщо ти мені допоміг? — істерика Тані межувала з чистою ненавистю по відношенню до всього світу і його мешканців

— Сам у такій ситуації був і знаю, що це, — тихо відповів Валерій вдивляючись на дорогу і барабанячи пальцями по кермі.

— Ти про що? — Таня ще намагалась брехати, розуміючи, що в цьому, в принципі, вже немає ніякого сенсу.

— Шість років тому, коли прийшов у цю школу, сам без пам'яті закохався в одну випускницю. Заради неї на все готовий був і вона мені в коханні зізнавалася. Ніби все добре було. Я будував плани на спільне майбутнє і збирав гроші на власну квартиру та автівку. Але одного разу вона прийшла до мене на побачення і... — Валерій нервово гмикнув і Таня зрозуміла, як важко йому давалося те зізнання. — І сказала, що більше мене не кохає. Що їй подобається її однокласник, а у нас все підійшло до кінця.

— Він не такий...

— Таню, — різко обірвав її Валерій. — Вони діти. Якими б дорослими і розумними
не здавалися — вони всього лише діти. Сьогодні хочуть одне, а завтра вже зовсім інше. З ними не побудуєш постійні і надійні стосунки. Повір тому, хто пройшов через це. Вчора Косинський обожнював тебе, а сьогодні тебе вже затьмарила та дівчина. Мені шкода, але так буває в житті.

Валерій повернувся до Тані і серйозно глянув на її заплакане обличчя.

— І що мені робити? — тихо запитала вона.

— Забути і жити далі. Забудь Косинського і через деякий час ти зустрінеш дорослого чоловіка, котрий справді оцінить тебе. Не думай, що я на себе натякаю. Я як друг кажу. Друг, котрий щиро хоче допомогти, — Валерій підбадьорливо усміхнувся.

— Спасибі! Спасибі, що поділився зі мною своєю історією і не дав осоромитися на тому клятому стадіоні, — Таня знову розплакалася.

— А ти б осоромилася? — запитав Валерій.

— Сто відсотків, — кивнула Таня.

Валерій важко зітхнув:

— Відвезти тебе додому?

— Твоя команда виграла першість. Тебе всі шукають. Іди святкувати. Я на маршрутці доїду, — Таня спробувала усміхнутися, але не зумівши, опустила голову. За мить вона вже прямувала до маршрутного автобусу.

Валерій подивився, як автобус від'їхав від зупинки, і, вийшовши з автомобілю, замкнув його.

— Гей! Ти Руслан? — до нього швидким кроком наблизився білявий молодик у темних окулярах, який здався Валерію дуже вже знайомим.

— Ні. Я Валерій Андрійович. Якого Руслана ви шукайте? — чемно поцікавився він.

— У цій школі є вчитель на ім'я Руслан? — нахабно продовжив незнайомець.

— Точно ні, але є учні. А прізвище, у вашого Руслана яке? — поцікавився Нефьодов.

— Не знаю. Учні, кажеш? — незнайомець задумався, а тоді раптом вибухнув — Щоб я здох!

Валерій напружився, відчуваючи недобре.

— А не в класі Мрачковської? — незнайомець знову ляснув себе по коліну, незрозуміло чому посміхаючись. — Щоб я здох!

— Пробачте, не маю права поширювати таку інформацію, — миттєво збрехав Валерій. — Вибачте, я поспішаю.

— Спасибі, друже. Величезне спасибі, — Вадим Черкасов бридко усміхнувся і попрямував до припаркованого неподалік автомобілю.

Таня ще ніколи не плакала так гірко, як плакала в той вечір. Він здавався найстрашнішим в її житті: найболіснішим і найжорстокішим. Сльози не висихали на ніжному личку, очі почервоніли і пекли солоною вологою, шкіра на обличчі перетворилася на чутливий оголений нерв, ніс опух, але фізичний біль, не міг порівнятися з тим болем, що обпікав її зсередини. Нещадне жахливе щось залізною рукою стискало її нутрощі і рвало їх назовні разом зі сльозами.

Таня вимкнула телефон, закрилася в спальні, сховавшись під ковдрою на ліжку, і надівши навушники, добивала себе несамовито гіркими піснями про нещасливе кохання. Навіть якщо Руслан і приходив до неї, стукав, Таня не чула. У голові, наче кіно, безперервно крутилася картинка того, як шию Руслана обвивають руки дівчини, як, сміючись, вона торкається губ Косинського і кожен раз при тому спогаді Таня надривно плакала, тремтячи всім тілом. А потім у вухах знову і знову прокручувалися слова Валерія про те, що Руслана потрібно забути.