Розділ 2

Підійматися о шостій ранку було важкувато, але Таня зуміла звикнути.

Перший тиждень у ролі вчительки закінчився і вона була рада тому шалено. Вихідні дали можливість весь день провести в ліжку, зарившись в подушки, та досхочу наплакатися. Учні її не сприймали і насміхалися. Не тільки її клас. Для всіх вона була однією зі своїх — юною дівчиною і різницю вони не відчували. Систематично не вчили домашні завдання, шепотілися на уроках, жарти їхні були двозначними і часто з непристойним підтекстом. У Тані виникало бажання поскаржитися Ковальову або втекти з тієї роботи, але потім вона взялася згадувати власні шкільні роки й те, чого їй самій не вистачало у вчителях. Рішення прийшло в голову спонтанно і Таня взялася випробовувати такий варіант.

Прийшовши в школу, розповіла директору про ідею відвезти свій клас на екскурсію в якийсь цікавий історичний музей в місті. Анатолій Васильович добродушно усміхнувся та дав свою згоду. Зайшовши до своїх учнів після уроків, Таня попередила їх в п'ятницю бути одягненими у зручний одяг та взуття і не забути взяти з собою перекус. Не сказавши про те, куди вони прямують, Таня, задоволена собою, пішла.

Весь вечір перебираючи варіанти в інтернеті, вона натрапила на історичну фортецю, розташовану за шістдесят кілометрів від міста. Було далеченько, але фортеця того вартувала. До того ж Коваль не давав обмежень з приводу кілометражу поїздки.

Вранці Таня одягла зручні джинси, кеди і коротеньку шкіряну куртку, залишила розпущеним довге темне волосся і, взявши свій ноутбук та сумочку, попрямувала на роботу. Шукала в інтернеті на телефоні цікаві історії та історичні факти, щоб було про що поговорити в дорозі. Знайшлося багато всього. Таня спробувала в думках перефразувати інформацію, аби стало зрозуміло і захоплююче для дітей. Вона готова була зробити цілий екшн з поїздки, тільки б привернути увагу своїх недбайливих учнів.

Новенький шкільний автобус вже чекав біля воріт школи, готовий їхати в будь-яку хвилину. Всі двадцять три учні, позіхаючи та протираючи заспані очі, юрмилися біля закритих дверей.

— Вона й сьогодні на двадцяти сантиметрових шпильках прийде? — засміявся Макаров.

— Ті шпильки коштують більше, аніж твоя печінка, придурок, — відповіла заступниця Косинського на ім’я Аліна Самойлова.

— Та вона ж без них взагалі крихітною буде, мов Дюймовочка, — мрійливо промовила дівчинка в безглуздих окулярах — Іванка Кащук. — І вона найкрасивіша у всій школі. Немов лялька Барбі.

— Ти досі в ляльки граєш, недолуге? Звичайна штамповка з порцеляновим обличчям, — відрізала Самойлова, повиснувши на руці свого безпосереднього керівника. — Правда ж, Руслан?

Косинський підняв темноволосу голову і раптом помітив Таню, котра стояла біля автобуса. Запанувала ніякова тиша. Мабуть того разу учні вже й самі відчули, що перегнули палицю у своїх їдких висловлюваннях.

Таня проковтнула пекучий клубок образи, що утворився в горлі, й спокійно промовила:

— Добрий ранок! Прошу всіх в автобус.

— Сказали, що без класухи не впускають, але, мабуть, вона з нами сьогодні не їде, — засміявся Макаров, з цікавістю оглядаючи фігурку Тані. Вона дійсно нагадувала ще одну школярку. Більш дорослий макіяж, замінений на ніжний та свіжий, лише підтверджував те. — До речі, така Тетяна Сергіївна мені подобається навіть більше, аніж попередня.

Таня густо почервоніла від обурення.

— Заткни пащеку вже, — Руслан повільно повернув голову і з-під лоба глянув на Макарова.

Таня нічого не відповіла. Вона пройшла до водія, котрий мирно дрімав на сидінні, і легенько постукала по склу:

— Доброго ранку, я Тетяна Сергіївна. Можемо їхати. Вже всі на місці.

— Чудово! Прошу в автобус, — усміхнувся приємний чоловік з кепкою на посрібленій сивиною голові.

Таня привітно усміхнулася у відповідь і обійшла автобус.

Назустріч їй бадьоро прямував Валерій:

— Доброго ранку, Тетяно Сергіївно. Куди везете своїх лобурів?

— Здрастуйте, Валерію Андрійовичу, та от, їдемо до Дівочої Фортеці, — незважаючи на всю його грайливість, серйозно відповіла Таня.

— Далеченько. А з вами можна? — підморгнув він.

— Боюсь, всі місця зайняті.

— Ну, це в автобусі. А от у вашому серці? — засміявся Валерій, трохи нахилившись до неї.

— Це недоречний жарт, — Таня відсахнулася і повернувши голову до автобуса, помітила Косинського, котрий зацікавлено дивився на них. Він виглядав якимось аж надто серйозним.

Таня, навіть забувши попрощатися з Валерієм, підійшла до нього.

— Руслане, всі вже в автобусі? — намагалася надати голосу бадьорості, але вийшло наскрізь фальшиво. Голос її трохи тремтів.

— Так, — Руслан кивнув.

— А ти чому не заходиш? — Таня спробувала взяти себе в руки.

— Тетяно Сергіївно, я хочу вибачитися перед вами за те, як ми повелися. Це було огидно. Пробачте! — впевнено мовив він, дивлячись їй просто у вічі.

Таня вперше відзначила, що очі у Руслана насиченого карого кольору, а обличчя правильної форми з акуратним носом і чуттєвою верхньою губою.

— «Який він симпатичний», — раптом промайнуло в голові у Тані.

Мовби відчувши її думки, Руслан всміхнувся.

Вона трохи зніяковівши відповіла:

— Добре. Я приймаю ваші вибачення. Може колись ми все ж потоваришуємо. Я все ще вірю в це.

Руслан мовчки зайняв місце в першому ряду, а Таня сіла навпроти нього.

Всього за якихось хвилин десять учні мирно дрімали, схиливши один до одного голови. Качка автобуса й невигадлива попсова пісенька лише сприяли тому.

Таня звела зацікавлений погляд на учнів і той затримався на Косинському. Він сховав руки в кишені симпатичної чорної куртки з лаковими наплічниками і, схиливши голову до спинки сидіння, слухав музику в новеньких чорних навушниках, прикривши очі. Аліна, котра сиділа біля вікна, кокетливо поклавши біляву голівку йому на плече, теж мирно сопіла акуратним носиком.