4

Гаджетів бабуся не любила. Казала, що справжній відьмі то все ні до чого. А може тому, що сама не силилась розібратись в мобільниках і комп’ютерах? Он же радіо у неї висіло, і радіо вона послухати полюбляла. Не якісь там «шансони» чи «ера-фм»,  ні, хвиля бабусиного транзистора була налаштована на спеціальний відьомський канал. Зазвичай він мовчав, і лише раз у тиждень в суботу, по радіо передавали магічні новини і оголошення.

А ще раз у місяць нам приносили журнал «Дачник». Правда «Дачником» він був для всіх інших, а для бабусі та й для мене це була «Лисогірська правда». В журналі друкувались новинки серед відьомських заклять і прокльонів, способи їх зняття, розбирались складні ритуали. Таким способом відьми з усієї України обмінювались досвідом в перервах між з’їздами.

Журнали зберігались в тумбочці для телевізора, що стояла у вітальні. І я не сумнівалась, що десь там я як раз і бачила ритуал, пам'ять про який зудила як комар над вухом, але не приходила. Тому повернувшись додому, я по ходу діла розповіла домовому про те, що відбувалось в лікарні, не забуваючи перебирати журнали.

Ех, звісно якби в мене був доступ до бабусиної книжки, то я б може впоралась швидше. Та родові книги вже так влаштовані, що доступ до них має найстарша відьма в роду.

Заснула я незрозуміло як. Але прокинулась ривком, оговтуючись від якогось холодного страху, який буває, коли знімаєш важку порчу. Бабуся каже, що це нормально, адже не зважаючи на всі обереги, пересікаючись з чужими чарами відьма все одно щось тягне на себе. І чим сильніший наврок, тим більше відьмі перепадає. Якби не срібний браслет, то валялась би я зараз в одній палаті з бабусею, після своїх спроб з яйцем.

Піт потроху висихав на моїх скронях, і я озирнулась – світало. Я спала на дивані у вітальні, посеред старих журналів. Від незручної пози затекла рука і шия. За вікном привітно щебетали якісь пташки, спати більше не хотілось. Хотілось моря.

Море було недалеко – через п’ять дворів вулиця звертала до лодочної. А за лодочною була невеличка бухта, де місцеві підлітки полюбляли ловити креветок,  через велику кількість водорості. Але там не було медуз, і вода була тепліша. Я задумалась – борсатись у водорості мені чесно кажучи не хотілось. Я ще пам’ятала як малою ледь не втонула, заплутавшись в слизькому жабуринні. А до центрального пляжу йти хвилин двадцять.

І лише виходячи на вулицю зрозуміла, що все таки піду на чисту воду. Нехай далі – але ж і задоволення більше.

Довго у воді сидіти не виходить – у нас море відкрите, вода в ньому холодна, особливо коли з дна піднімається сірководень. Я плавала, насолоджуючись водою, аж поки все тіло не вкрилось «гусиною шкірою» і не посиніло. Швидка вода добре змивала залишки чужої магії, тому від нічних страхів не залишилось і сліду. Залишилось бажання випити гарячої кави і знайти того, хто ледь не звів у могилу єдину рідну мені людину.

На березі почали збиратись перші люди – ті хто бігали ранком, чи займались йогою, або пенсіонери, яким не можна було засмагати при яскравому сонці. Я поспішила закутатись в здоровезний рушник, нещадно розтираючи шкіру. Викрутила мокру косу – бабуся не дозволяла її остригати, вона казала що у відьми в косі криється особлива жіноча сила, без коси жінка, не жінка. Я не сперечалась. Трав бабуся знала багато – її стараннями моя коса була пишною, густою, світлою, ніби вигорілою на сонці, і важкою. Не раз я помічала заздрісні погляди заїжджих красунь – їх пересушені мочалки спільного з волоссям мали лише назву.

Ближче до центральної вулиці було кафе «У Ашота». Єдиним і безспірним плюсом цього маленького закладу було те, що воно працювало цілодобово. І тут готували смачну каву з молоком. Я вирішила що не завадить зайти і взяти великий стакан кави з собою, щоб йдучи додому попивати її через соломинку.

Андрія я впізнала відразу, не зважаючи на те, що білого халата на ньому не було. Була чорна футболка з написом «Хопгоблін» на спині. Ні, я його впізнала по сильних еманаціях смерті, і чорному «хвостику» волосся. Він стояв біля віконечка роздачі, спиною до мене, і розмовляв по мобільному.

- Ні, вона нічого не дізнається,  - комусь різко казав він, по інтонації було чутно, що Андрій злий. Татуювання дракона на руці ледь помітно коливалось, в такт невдоволення хазяїна. Здавалось він зовсім не контролював свій малюнок. Слова входили з цим в дисонанс. – Я кажу що у мене все під контролем!

Який тугий комок підскочив до горлянки з низу живота. Не важко було здогадатись хто це «вона». Але наступні слова знов збили мене з пантелику.

- А відьом я візьму на себе, - тут Андрій різко повернувся до мене, і його рука опустилась від вуха. В сірих очах потроху танув лід. Здається за п’ять ударів мого серця хлопець вже дивився на мене цілком привітно. – Привіт, Уля! У тебе аура була як в ундіни, я аж злякався що якась видерлась на берег.

Я ніяково посміхнулась, відганяючи образ ундіни – сірої, зубастої почвари, з морського дна. Добре що їх у нас водиться небагато. Таку зустрінеш – не від борсаєшся.

- А ти полюбляєш ранкові водні процедури? – продовжив хлопець, закидаючи телефон у карман.

- Ага, - кивнула я, все ще намагаючись придумати щоб йому сказати. Повіяв вітер, я мимоволі здригнулась, все ж рушник на мені був сирим, а ранковий вітерець – холодним.