Про що мовчать тіні

Клара вбігла в зал для тренувань із магічного бойового мистецтва, голосно грюкнувши дверима. Її гримаса уособлювала одночасно гнів і досаду. Вона відчувала, як її емоції киплять усередині, і це ще більше загострювало ситуацію. У приміщенні перебував чоловік середніх років, який із заплющеними очима, сидячи в позі лотоса, левітував над підлогою посеред величезної зали. Його спокійний вираз обличчя і зосередженість на медитації, здавалося, абсолютно не відгукувалися на її бурю. Клара знала, що він володіє неймовірними здібностями, але тепер це тільки дратувало її ще більше.

Вона розуміла, що його незворушність і уміння знаходити баланс у всьому—це те, чого їй не вистачало. Вона обрала цей шлях навчання з надією віднайти внутрішній спокій, але зараз її охоплював гнів проти самого себе і своїх невдач.

— Учителю, чому ви не сказали, що мені доведеться битися з Феліксом? —відлуння відбилося від високих склепінь, через що її запитання пролунало голосніше, ніж потрібно.

— Щоб ти не марнувала сили, спрямовуючи потік енергії в безглузді вчинки, —  не розплющуючи очей, відповів чоловік.

— Та це мій найлютіший ворог! Я на нього не просто енергію спрямую, а розірву його на шматки і згодую гігантським черепахам! — дівчина зупинилася за кілька кроків від учителя.

— Ось тому й не сказав тобі раніше. Помедитуй зі мною. Сідай поруч. Заспокойся і зазирни вглиб своєї душі.

Вона послухалася і сіла в позу лотоса, зосередивши увагу на диханні. Клара намагалася відпустити всі тривоги та переживання, але в її голові панував справжній хаос. Перед її очима спливали образи невдалих спроб, незабутніх розчарувань і невизначеностей, які важким тягарем навалювалися на думки. Кожна спроба звільнитися від цього внутрішнього шуму, здавалося, лише поглиблювала кризу, і знову вона відчула, як тіло невпинно тягне до підлоги.

Коли Клара нарешті знову опинилася на підлозі, у неї не залишилося ні сил, ні впевненості у собі. Задоволення, що мало б прийти після медитації, виявилося далеким, як і її мрії про спокій та гармонію. Вона дивилася на свої витончені пальці, які раніше, здавалося, мали здатність літати, а тепер покірно лежали на поверхні, відчуваючи холодний дотик. Це незадоволення заполонило її, створюючи відчуття безвиході, яке так важко було подолати. Клара зрозуміла, що дуже важливо не просто займатися медитацією, а справді занурюватися у процес і давати собі право бути недосконалою.

— Завтра бій. Стримуй свої емоції, зберігай спокій. Інакше, ти програєш своєму ворогові через нестриманість, — учитель підняв повіки і пильно подивився в очі Клари, легко зчитуючи її думки. —  Що тебе тривожить? Знову снився один і той самий сон?

— Так. Ви знову читаєте мої думки без дозволу? — вона з явним докором подивилася на вчителя, розуміючи, чим він зараз зайнятий.

— Ти не блокуєш мене, вибач, не зміг утриматись від такої спокуси, — він розвів руками та усміхнувся.

— Немає в цьому нічого смішного, — Клара насупилася, і тільки зараз їй вдалася левітація.

Думки про сон не давали їй спокою з тієї самої ночі, коли трапилася трагедія з її батьком. Клара ніяк не могла пов'язати ці дві події. Сон був настільки реальний, немов був тінню її минулого. Дівчині, згадуючи його, хотілося сховатися, як і тій маленькій дівчинці, очима якої вона все бачила. Зараз, занурюючись дедалі глибше у свою підсвідомість, вона опинилася в хатині. Поруч із нею перебував дряхлий старий. Дівчинка малювала частину якогось символу, зрозумілого тільки їй. Старий стояв біля неї і квапив. Раптово двері хатини відчинилися і в неї вбіг хлопчик, приблизно її років, голосно кричачи: «Стривай, не роби цього! Він нас обдурив, домалювавши символ, ти загинеш!» На що дівчинка нічого не відповіла, вона подивилася на старого, потім перевела погляд на хлопчика і побачила, як чиясь тінь промайнула по стіні хатини. На цьому моменті Клара завжди прокидалася в холодному поту.

— Ви можете сказати, хто буде в моїй команді? — оговтуючись, Клара спробувала відволіктися від сну, що переслідував її.

—  Ні, ти ж знаєш правила. — він розвів руками.

—  Так, —  вона розуміюче зітхнула.

— Але якщо тобі випадково вдасться прочитати мої думки, це не буде порушенням, — він підморгнув Кларі.

У цей момент дівчина рахувала імена Нортон, Ізабелла, Домінік і Чейз. Її обличчя виражало: «З такою командою ми приречені».

— Немає слабких гравців, є невміння правильно застосувати їхні здібності. — старий спробував розвіяти її сумнів.

— Дякую, ви дуже допомогли, — відповіла вона спантеличено. Після чого дівчина обережно приземлилася на підлогу і вийшла із залу, закривши за собою двері.

В її команді не було жодного сильного чарівника, і це підривало її впевненість. Клара швидко навела свій погляд на тих, хто оточував її: «недочарівники», — мітку, яку вона не шкодувала на них. Відчуття власної нездатності мучило її не менше, ніж безжальна пам'ять про Фелікса, що нещадно зривала з плечей важку завісу образи.

Роки тренувань, коли вона вивчала магію до поту та виснаження, здавалися безглуздими, адже всі зусилля йшли заради помсти Феліксу. Цей чоловік, який відняв у неї найдорожчу людину, став частиною її нестерпного болю. Її батько, сповнений довіри, вірив у Фелікса, а Клара в свою чергу, навчилася ховати свою ненависть під маскою надії на те, що десь ще є приховане добро. Вона знала, що у Фелікса була своя мета — довести свою відданість правителям, і його лицемірство стало достатньо потужним, аби привнести у її життя безпросвітність.