Розділ 12

Романтичний молодий та наївний Кшиштоф був неймовірно закоханий в покоївку, що працювала у родинному маєтку Войковських. Коли встигло зародитись та окріпло це несподіване та недоречне кохання, уже ніхто не знає. Але Кшиштоф поставив батьків перед фактом ― одружиться з Онисею, і ні з ким іншим. Батьки звісно були проти, але якимось чином впертому молодику таки вдалось умовити їх на шлюб. Щоправда сама Онися була милою та розумною дівчиною, тихою спокійною та набожною, таку світлу душу не можливо не полюбити. І врешті родина Войковських прийняла її та стала готуватись то гучного весілля єдиного та коханого сина.

Ніхто не думав і не гадав, що саме того світлого святкового ранку, коли наречені мали рушити до костелу, трапиться велике горе. Коли щебетухи покоївки прийшли вбирати Онисю у сукню, побачили жахливу картину. Бідолашна дівчина з невідомої досі причини вкоротила собі віку, повішавшись на мотузці від гардин. Тіло Онисі було ще теплим, проте груди не здіймались від дихання, а тоненька шийка зігнулась під неприроднім кутом. 

Кшиштоф ледь не збожеволів від горя. Навіть думки не припускав, що кохана Онися могла вчинити такий гріх. Підозра пала на всіх, навіть на любих батьків. Але доказів не знайшлось, а свідки стверджували, що Онися сама була цілу ніч у кімнаті. Врешті, довелося змиритись з цим поясненням, та розпочати замість світлого весілля готувати тужливі поминки. Проте навіть це виявилось нездійсненним. 

Кшиштоф замкнувся в кімнаті із тілом коханої та виявив бажання самотужки приготувати  дівчину до поховання. На всі доводи батьків та знайомих, що так не заведено, лише відмахувався. Розбитий горем наречений обмив Онисю, вбрав у весільну сукню, начепив на довге розпущене русяве волосся ніжно-білого вельона. І більше не вийшов. У кімнату рідні потрапили лише через три дні. Та побачили моторошну та до сердечного щему сумну картину. 

Онися, наче жива сиділа в кріслі біля вікна, тільки голівку схилила, ніби придрімала на літньому сонечку. На колінах у неї лежала відкрита книга, на столику поряд невеличкий букет весільних квітів. А Кшиштоф, стояв за фотоапаратом та раз-по-раз наче одержимий натискав на кнопку спалаху. Його відтягли від камери, напоїли ліками та забрали нещасну дівчину, щоб нарешті поховати. А коли Кшиштоф прокинувся та взнав, що вчинили рідні, зійшов з розуму.

Крізь гарячкове марення хлопця вдалось розібрати істинні мотиви його вчинків, які, як не крути, але також здались сімейству Войковських божевільними. Виявилось, що Кшиштоф збирався провести дивний ритуал, про який колись почув від одного мольфара. Фотографією, як він стверджував, можна  приковувати душу померлого та повернути її назад у тіло, виконавши певний обряд. Але тепер, поховавши тіло Онисі, це неможливо. І її душа навіки лишиться прикутою до фотоапарата. 

Зрозуміло, що маренню хворого Кшиштофа ніхто не повірив, його запроторили до лікарні, а через кілька років таки одружили з якоюсь панянкою. Нареченій, звісно, не повідомили про ваду Кшиштофа. А коли вона завагітніла,  нещасного знову повернули до спецзакладу, де він і доживав віку. Сімейство отримало продовжувача роду, а у коридорах маєтку знову звучав сміх та радість. 

Знайшов ту саму камеру вже син Кшиштофа. Саме він і помітив особливості старого фотоапарату та вперше розповів про Духа-хранителя, що здатен на чудеса. Чарівна камера могла лікувати, передбачати майбутнє, попереджувати про небезпеку, ба, навіть загублені речі відшукати… Хоча й гадки не маю, яким чином…

Я скептично пирхнула. Оце вигадки…

― Але ж я так розумію, камера до вас потрапила неробоча…

Пан Григорій глянув спідлоба, потер долонею змокріле чоло.

― Воно то так… ― зітхнув скрушно. ― Та ми вирішили дещо вчинити.

Вперше на сірувато-коричневих вилицях старого зажевріли плями сорому. Видно, що йому було ніяково розповідати про витівки молодості.

― Що? ― виразно здійняла брови.

― Ми купили свою камеру і пересилили дух Онисі в неї, ― відвів погляд пан Григорій.

― Ви смієтесь? ― я несміливо посміхнулась, глянула на Ореста.

Проте хлопець відповів мені серйозним поглядом.

― Сміюсь... та не зовсім, ― в голосі пана Григорія вчувались незрозумілі інтонації. ― Не скажу, що ми в це вірили. Скоріше, робили з цікавості, проте, на диво, нам все вдалось. Ян десь дістав необхідні для ритуалу речі, літературу та обрав дату. А ще допоміг купити новенький дефіцитний фотоапарат. Гроші на нього ми збирали втрьох. Це зараз зайди в будь-яку крамницю та бери який хочеш. А тоді такі речі були недоступні. Лише зв’язки Яна й допомогли. 

Я кивнула. Дідусь про ці часи також розповідав. Щоправда, мені важко було уявити, як це, коли порожні полиці, цукор не за гроші, а талони, і постійна нестача навіть найнеобхіднішого.

― Сказати, що було лячно це ― нічого не сказати, ― тим часом продовжував дідусь Ореста. ― Ритуал мав провести один з нас, і  жереб випав на Василя. Я й не знаю, що діялось за зачиненими дверима кімнати, куди зайшов, зблідлий від страху, Васько. Пів ночі звідти не долинало ні звука, і ми позасинали прямо під дверима, не дочекавшись товариша. А вранці посміялись над нашими страхами. Як стверджував Васько, він сам заснув, навіть не дочитавши потрібні слова. Тож вирішили, що нічого не вийшло. Проте… фотоапарат таки почав проявляти чудодійні властивості. Але, тільки в руках у Васька.

Чомусь саме ці слова й злякали найбільше. І те, як на мене при цьому глянув пан Григорій.

― Ви хочете сказати, що фотоапарат дійсно має містичні властивості?

― Це ти мені скажи, Дарино? Невже ні разу ним не пробувала клацати?

Я міцно стисла губи. Повірить, якщо скажу, що ні разу. А сам фотоапарат потрапив мені в руки лише день назад. Хоча, для чого мені ось так перед ним відкриватись. Чужа людина, й думки у нього ― непроглядна пітьма.

― Не помітила нічого надзвичайного у ньому, ― відповіла щирісіньку правду. Камера дійсно виглядала як і решта її побратимів.