Розділ 11

Я позадкувала, але вперлась лопатками в Ореста, що непомітно виник за спиною і застиг там кам’яною глибою, наче тілоохоронець. Його долоні опустились на мої плечі. Було не зрозуміло ― чи то він так підтримує мене, не даючи гепнутись від страху в обморок, чи то перекриває шлях до відступу.

― Хто ви? Звідки мене знаєте?

Чоловік потерши підборіддя, ще раз пильно оглянув.

― Хіба ти не онука Васька Одольського.

Я повернулась до Ореста, похмуро подивилась йому в очі. Він у відповідь виразно здійняв брови, наче насміхався з мене, з моєї довіри. Стало нестерпно образливо, й гидко.

― Так, це я, ― знову повернулась до чоловіка з фото.

― От і чудово! ― не зрозуміло чому зрадів. ― Було б дивно не знати онуку найкращого друга.

― Найкращого друга? ― луною повторила.

Чоловік важко зітхнув, на мить примружив очі.

― О, ми з Васьком були не розлий вода.

― Та невже? ― перебила, при чому досить невиховано. Проте було зовсім байдуже. Це вже не вперше мені от так махали доброю дружбою з моїм дідусем. Певно думали, раз людина покійник, то можна будь-що вигадувати ― не заперечить. ―  Чому ж ні про вас, ні про Яна Добровського я не чула ні разу.

― Тому що так було потрібно. І не варто зараз ворушити минуле, ― насупив кошлаті брови. ― Ти краще скажи, фотоапарат у тебе? 

Я гнівно засопіла носом, склала руки на грудях та задерла підборіддя. Ха, найшов чим злякати! Звісно, було страшно до дрижаків, але я не вірила, що мені тут якось нашкодять. А допит, який влаштував Ян Добровський добряче піднатавскав у тому, як відповідати допитливим нахабам з минулого.

― Вперта. Як і Васько… ― крекнув старий.

Я ще більше задерла підборіддя. Комплімент був приємний, але знала ― розслабляти не варто.

― То що? Чи язика ковтнула?

― Колючко! ― шепіт на вухо примусив здригнутись. Я вже й забула що за моїми плечима зручно влаштувалась тушка нестерпного Ореста. 

― Я не буду нічого говорити! Поки не почую хоч якихось пояснень..

Очі старого дивно блиснули.. 

― Дівка з перцем Оресте. Таку тре тримати біля себе.

― Ти хотів сказати, якнайдалі, ― пирхнули за спиною. ―  Вона мені за цей день вже встигла всі печінки виїсти.

― І це тільки ранок, ― мстиво посміхнулась. ― Мого запалу вистачить на всіх.

Чоловік відкинувся на спинку крісла й важко закашлявся, чи то від сміху, чи то від гніву. Було незрозуміло.

― Прибережи для справжніх злодіїв, ― порадив, витираючи сльози на очах.

― А ви іграшкові? ― вдавано здивувалась, округливши очі.

― А ми не злодії, Дарино, ― промови Орест, трохи міцніше стиснувши руки на моїх плечах. Наче думав, що я в цю ж мить зірвусь та кинусь навтьоки. ―  Це мій дідусь Григорій Данилович Негода.

― А прізвище у вас промовисте, ― кинула скоса погляд на свого “охоронця”.

― У тебе теж, ― не залишився в боргу.

― Розповіси якось потім. Зараз я б воліла послухати про камеру, яку всі так жадають мати.

Пан Григорій зітхнув:

― Це справедливо, Дарино. І бачу, що по-іншому з тобою не можна. Доведеться таки розповісти. Хоча я обіцяв покійному Васькові, що його діти ніколи не дізнаються про наше не зовсім пристойне та законослухняне минуле. Отже, сідай ось тут, — вказав на диван. 

Я вирвалась з рук Ореста і почимчикувала до запропонованого місця. Дивно, але без Негоди за спиною миттєво відчула себе незатишно. Незахищено. Вразливо. Прохолодне повітря відразу торкнулось нагрітої тілом Ореста спини.

Поспішно сіла і притулилась лопатками до м’якої спинки, щоб зберегти хоч якість краплі тепла. 

― Ми потрапили до університету зовсім молодими хлопчаками, ― розпочав пан Григорій. ― Васько тільки-но закінчив школу, я трохи старший, вже встиг відслужити в армії. А Ян склав вступні іспити після педагогічного коледжу. Допитливі розуми шукають подібних собі, і ми зійшлись миттєво. Спочатку на ґрунті любові до історії нашої Батьківщини. 

Старий знову закашлявся, прикривши рота долонею. З грудей чоловіка виривались хрипи та страшні звуки, що вказували на затяжну хворобу.

― Йди-но, Оресте. завари нам чаю, поки я дівчинкою поспілкуюсь. А то щось у горлі пересохло. І меду не забудь. Бо щось зовсім кашель замучив.

Орест кивнув. Ще кілька секунд постовбичив на порозі, переконався, що приступ кашлю у дідуся завершився, та, тихо рипнувши дверима, вийшов. Я вмостилась зручніше і запитально підійняла брови, в очікуванні продовження.

― Згодом виявилось, що не тільки історія нас поєднує, а ще дещо. Що було заборонене у ті далекі радянські часи, коли свобода придушувалась, а інакшість вважалась за недолік. Ми всі захоплювались і іншою стороною звичних речей. Ми всі шукали магію у звичному світі.

Я пирхнула. Пан Григорій поблажливо посміхнувся.

― Ну, погодься, дівчинко, ми ж були твоїми ровесниками. А в цьому віці хочеться вірити в диво. Наше місто невичерпний колодязь таємниць та легенд. Ми їх збирали по дрібках, шукали місцевий фольклор, записували, занотовували все, навіть найнеймовірніші чутки. Це зараз все в інтернеті доступно. Тицьнеш на слово, і тобі в ту ж мить випливе, що хочеш і не хочеш знати. Тоді інформація такого плану передавалась лише з уст в уста.

Двері прочинились все з тим же тихим скрипом. Орест зайшов, тримаючи в руках здоровенну тацю з чашками, чайником та невеличкими вазочками з варенням і медом.

― Я ще взяв на себе нахабність і приніс тобі ліки, ― похмуро повідомив хлопець. Чашки та чайник забряжчали, коли він з невеликим гупом поставив тацю на стіл.

― Я їх пив сьогодні, ― обурився старий.

― А кількість таблеток у блістері стверджує протилежне.

― От бісова дитина, ― зітхнув пан Григорій та глянув на мене, шукаючи підтримки.

Я завзято покивала. Мовляв, ще й яка бісова. Сил нема!

― Я вже давно не дитина діду. А от ти мене дивуєш, ― Орест навіть не звернув уваги на наш безсловесний діалог.