Розділ 10

З квартири ми виходили, попередньо переконавшись, що пильний дракон не стовбичить під дверима. На диво, прохід був вільний. Чи пані Тамара втомилась чатувати на майданчику, чи у дворі передбачались набагато цікавіші розваги, але ми без перешкод блискавкою злетіли на перший поверх.

На цей раз я перша вхопила шолом, звисаючий з ручки керма, і поспіхом наділа ― якщо Орест знову візьметься мені допомагати, то я не певна, що витримаю. 

― Отже, давай ще раз інструктаж, ― діловито застебнула пряжку і похмуро зиркнула на хлопця. ― Дорога, як я розумію, передбачається не близька…

Орест знизав плечима і вмостився на мотоциклі.

― Інструкції прості. Тримайся міцно. Ноги завжди на підставці. Навіть, коли нахиляється мотоцикл, навіть, коли я спираюсь на свою ногу, навіть, коли тобі здається, що ми упадемо. Роль пасажира ― бездумний вантаж. Уяви, що ти мішок з картоплею. Ясно?

― Ясно, ― кивнула, хоча почути таке порівняння було не дуже приємно.

― Тоді сідай.

Я зітхнула, збираючись силами. Ще раз окинула поглядом мотоцикл. Сюди, коли ми їхали, я боялась менше. Хотілось якомога швидше побачити тітку Тамару й дістатись до телефону. Зараз розуміла, що везуть мене в незвідані далі. І я можу покладатись лише на себе. Не дивлячись на емоції, які викликав Орест, довіряти йому не могла.

― Врахуй, Оресте. Якщо ти мерзосвітній  маніячина, і збираєшся мене прикопати у найближчому лісочку, то таке тобі з рук не зійде. Тітка Тамара бачила з ким я покинула цей гостинний двір.

Задерла голову і, спіймавши погляд сусідки, демонстративно помахала їй рукою.

Тітка Тамара махнула у відповідь і лукаво підморгнула.

Орест теж глянув на вікна, в яких стирчав наш пильний дракон, і голосно крикнув.

― До побачення!

Пустинний двір відповів гучною луною, звук, відбившись від фасадів будинків, розлетівся на всі чотири сторони.

― Хай щастить, діточки! Заїжджайте на пиріжки!

― Це вона так натякає, щоб ти мене не вбив на цьому монстрі, ―  не стрималась і їдко прокоментувала сусідчині слова.

У відповідь мотоцикл голосно запирхав та загарчав.

Я поспішно сіла позаду Ореста ― цього разу у мене це вийшло значно граційніше ― і знову міцно притислась до його спини.

― Полегше, Колючко! А то я подумаю, що ти мене домагаєшся, ― відомстив нестерпний Негода.

Я відразу прибрала руки.

― Це був жарт, ― обернувся і пильно глянув у вічі. ― Поверни руки на місце! А то, не привиди господи, ще вб’єшся, а мені відповідати перед драконом і давитись пиріжками.

― Полегше, ― здійняла брови. ― А то тепер я вирішу, що ти мене домагаєшся, ― не залишилась у боргу. ― А пиріжки у тітоньки дуже навіть смачні. Давитись не доведеться.

Губи хлопця були закриті шоломом, але по ледь помітним зморшкам біля очей, стало зрозуміло, що він усміхається. Очікувала, що Орест якось відповість на мою шпильку, проте він легеньким щиглем опустив візор та відвернувся. 

Затамувавши подих, намагаючись майже не торкатись, обвила його пояс руками. Проте мої зап’ястя раптом обхопили міцні чоловічі пальці. Ледь драпнувши шкіру шорсткою тканиною рукавичок, примусили з усієї сили обійняти, майже вдавитись щокою у спину.

Я, протестуючи, пискнула. Але мій голос заглушив гуркіт мотора.

Спочатку дорога була цілком знайомою. Ми минули Новопланівський міст, проїхали через старе місто, а далі мотоцикл зверну у зовсім невідому мені вуличку. Стара, подекуди вибита бруківка, примушувала підстрибувати й боляче гепатись сідницями об сидіння. Пару раз ледь не прикусивши язика, нарешті додумалась зціпити зуби й навіть зажмурилась. Тепер уже тулилась до Ореста не з примусу, а щоб просто-напросто не вилетіти на обочину під час чергового поштовху. Стало відразу зрозуміло, чому мене так наполегливо примусили обійняти водія.

Старий район міста із довоєнними будовами, мурованими парканами й маленькими вікнами з дерев’яними віконницями виглядав наче з минулого століття. Якби вірила в казки, у ту ж секунду подумала, що опинилась у минулому, або у паралельному світі, де час іде значно повільніше ніж на Землі.

Зовсім загубившись у просторі та часі, навіть не могла сказати, як довго ми їдемо. Дерева, будинки, паркани вже не миготіли, наче шалені, а повільно пропливали повз. На щастя, Орест, виявився досвідченим і обережним водієм і, судячи з усього, добре знав, де можна розганятись до неймовірних швидкостей, а де краще пригальмувати.

Врешті мотоцикл зупинився біля старої металевої брами. Синя фарба на ній  добряче облупилась, а у широку щілину між землею і розхитаними стулками просунув носа допитливий пес. Двоє котів ліниво розляглись на мурованому паркані й підставили розпластані пухнаті тільця яскравим променям сонця. Довжелезні хвости: один білий, другий чорний з білою китичкою, кволо похитувались, виражаючи легке невдоволення новоприбулими гостями. Було неймовірно цікаво, де ми опинились.

Як тільки мотор заглухнув, а Орест потягнувся до ремінців на власному шоломі, я поспішила зіскочити на землю. Уже вправніше клацнула замочком під підборіддям. З кожною хвилиною ставало все спекотніше, і просто натерпілось зняти паркий захист, та відчути прохолодний вітерець у своєму волоссі.

― І де ми знаходимось? ― з цікавістю озирнулась довкола.

Вуличка була геть начисто позбавлена будь-якої тіні. Невисокі деревця майоріли десь у самому кінці, де, якщо прислухатись, уже вчувався гомінкий шепіт води. Він підказував, що Смотрич зовсім поруч. А, отже, ми потрапили на саме дно каньйону. 

З незапам’ятних часів тут були поселення. Люди цією самою дорогою, можливо, навіть по цій самій бруківці, вперто підіймались догори, прагнучи потрапити у місто. Тікали від набігів турків і татар, шукаючи прихистку за міцними мурами фортеці, розводили па пагорбах кіз і баранів та тримали невеличкі крамнички, торгуючи різним скарбом.

Впевнена, ці руїни зберігали безліч історій, були свідками неймовірних подій, і мені завжди хотілось дізнатись їх таємниці, хоча б одним оком глянути у минуле, коли вулицями міста походжали поважні пани та панянки, хизуючись вишуканим вбранням та статками.