Розділ 8

Відступила на крок, ковтнула задушливу грудку.

‒ Забирайтесь, пане Негода. Нікуди з вами не піду! ‒ Не стрималась. Понівечена, розграбована  квартира дідуся жахливими картинками стояла перед очима. Він що дійсно думав, що я отак все полишу й піду в незвідані далі з малознайомим хлопцем.

Мої слова його ошелешили. Густі брови насупились. Руку він прибрав, сховав в у кишеню. Незворушно, наче й не пропонував допомогу. 

‒ Чим заслужив подібний прийом?

Я задихнулась від обурення. Орест Негода виявляється не просто нахаба, а справжнісінький безсовісний негідник.

‒ Ви ще питаєте?

Його очі виражали крайній ступінь нерозуміння. Проте мене такими штучками було не провести.

‒ Ви? Ми ж домовились на “ти” звертатись, ‒ продовжував грати роль ображеної невинності.

‒ З учорашнього вечора знову на” ви”, ‒ гордовито задерла підборіддя. ‒ І,  до речі, я в поліцію заяву написала!

Тут я блефувала по-чорному. Дільничний мав тільки сьогодні підійти, та звідки Оресту знати. Головне не сходити зі свого шляху. Пан Ян теж намагався мене залякати. Рольові ігри у поганого й доброго поліцейського з американських фільмів були чудово знайомі. Пан Ян ‒ то зло, що вирішило погрозами та тиском домогтись свого. А Орест Негода, судячи з усього, прекрасний принц, що рятує даму від біди. Тільки от чи не являється він джерелом всіх тих бід, від яких мене треба рятувати.

‒ От і молодець. Це добряче провчить того пройдисвіта! ‒ зрадів невідомо чому.

‒ Кого? ‒ ошелешено  запнулась.

‒ Того, хто напав на тебе.

Я пирхнула. Тут стільки всього сталось, що про напад уже й забула.

‒ Я не через це. Я через квартиру. Дідусеву квартиру, ‒ уточнила з натиском й пильно глянула йому у вічі.

‒ А що з квартирою Василя Івановича? ‒ Раптово розхвилювався.

Зробив рішучий крок уперед. Я відступила.

‒ Наче ти не знаєш! ‒ єхидно промовила й склала руки на грудях.

‒ Просвіти!

Мені довелось зробити кілька вдихів і видихів, щоб заспокоїтись та вгамувати вируючі емоції.

‒ Тебе впізнала сусідка. Що ти шукав у дідуся в помешканні? Май хоч краплину совісті та поваги до покійного! Говорив, же що його студент!

‒ Дарино, вибач, але що ти мелеш? ‒ ще на один крок підступив. Насупився, у чорних очах спалахнули блискавки.

Мені більше не було куди відступати. За спиною металева хвіртка боляче врізала холодними гранями в лопатки.

‒ Я вчора була у квартирі дідуся. Там безлад. Хтось заліз, перевернув усе  догори дригом. Шукав дещо.

Він навіть не спитав, що саме, не поцікавився, та не здивувався. І це ще більше переконало, в нещирості.

‒ І ти відразу подумала, що це я?

‒ А хто? Чорнявий, у чорній куртці.

На губах хлопця з’явилась якась дивна, трохи самовдоволена посмішка.

‒ Мені, звісно, приємно, що я єдиний чорнявий чоловік у твоєму житті, але то був не я. І, зваж, той, хто напав на тебе, теж був у темному одязі. 

Я заперечливо похитала головою.

‒ Мені без різниці віриш ти чи ні. Лиш потрібно, щоб пішла зі мною.

‒ Жартуєш? Після такого! Ти певно мариш. До того ж мені потрібно на роботу.

Я прикликала на поміч всю свою сміливість та спробувала його об'їхати. Але Орест перегородив дорогу і нахабно схопився на кермо велосипеда, не дозволяючи рушити далі.

‒ Домовмося так, ‒ зловив мій погляд у полон. ‒ Я йду з тобою то тієї окатої сусідки, яка мене начебто впізнала. І, якщо вона підтвердить, що то дійсно був я ‒ відчеплюсь від тебе й більше не нагадаю ні словом, ні ділом. Але, і я в цьому впевнений на всі сто, вона заперечить, ти зі мною їдеш, куди накажу!

Я задумалась пропозиція звучала заманливо. Мати спільні справи з Орестом, звичайно не хотілось, але якщо така ціна за спокій, я була готова. Майже готова. Залежало від того, куди мене кличе цей нахаба.

— О шостій зачиняється крамниця, — повільно, зважуючи кожне слово, почала. — Думаю, зможу приділити тобі кілька хвилин після роботи. Звісно, якщо ти повідомиш, куди так наполегливо мене запрошуєш. 

— Ні, ми їдемо прямо зараз, — категорично заявив, навіть не дослухавши мене. — Все розповім по дорозі. 

Я, ошелешена таким тоном, міцно схопилась за раму велосипеда й похитала головою.

— Ви, пане “супермен”, трішки спізнились. Мені давно вже не дванадцять, щоб я велась на фразу “Нєт врємєні обьяснять…” з усім відомого мему. І, до речі, я щось не бачу гномів за твоєю спиною, а значить Середзем’я у безпеці.

Здалось, наче я почула, як скрегочуть його зуби. І ще підлила масла у вогонь.

— До того ж у мене робота. На мене чекають.

— Не чекають. Я про все домовився, ― несподівано заявив він. ― Між іншим, пан Матвій дуже добрий. Що ж ти його раз-по-раз засмучуєш, Дарко. Хоч би раз вчасно прийшла.

— Ой, та годі вже. Я приходжу вчасно у більшості випадків, ― роздратовано махнула рукою. ― Просто потрапляю йому на очі тільки, коли спізнююсь. І зуби мені не заговорюй. Що ти сказав моєму начальнику?

— Сказав правду, ― невинно закліпав довжелезними віями. І, якщо чесно, то це неймовірна несправедливість, що такі вії належать хлопцеві. Просто знущання природи! ―  Що вчора на тебе напали й тобі варто трохи відпочити, а також з'їздити до психолога. На жаль, ― підкреслено співчутливо похитав головою. ― Стрес може непомітно вплинути на подальше життя. Особливо, коли це стосується вразливої дівчини.

Тепер уже надійшла моя черга скреготати зубами від обурення. Так осоромити мене перед начальством. Що собі думав цей герой?

— Як ти посмів! Зробив з мене психічно хвору?

— Аніскілечки. Психолог це не психіатр, моя обмежена дівчинко. Ба навіть здорові люди часом і до психіатрів звертаються. А мозок то такий самий орган, як і решта. Ти ж не соромишся коли, скажімо, в тебе зуб болить і потребуєш послуг дантиста. То чому ж у цьому випадку відчуваєш сором?

Частка правди в його словах була, й мої слова дійсно виглядали, як реакція неосвіченої людини з минулого тисячоліття. Проте була ще певна проблема, яка засмучувала набагато більше від того, чи буде вважати мене пан Матвій несповна розуму.