Розділ 7

Сашко, син тітки Тамари, хоча який він мені Сашко, він ровесник моєї мами, дійсно швидко поміняв замки та дав мені чотири комплекти ключів. Де він у таку пізню годину дістав новий замок, я не питала. Дякувала йому дуже, намагалась заплатити за роботу. Але він лише руками махав та віднікувався, а ще просив звертатись. Сказав, що то найменше, що він може зробити для онуки Василя Івановича.

Додому я їхала на таксі, хоча довелось вишкребти усі кишенькові до копійки. Добре. що хоч перепустка через міст знайшлась, і ціна скоротилась на десять гривень. Інакше не уявляю, як би розраховувалась. А ще одна брехня в мої плани не входила, і так вже обростала таємницями як собака блохами. 

Тітка Тамара, до речі, таки ухитрилась передати частину пирогів з собою. А решту припасла для Сашка, і як тільки той закінчив з дверима, уволокла поїти чаєм. Підозрюю, що викликала вона його, не стільки щоб мені допомогти, а щоб вічно зайнятого сина побачити. 

У поліцію ми не заявили. Намагались звісно, але оскільки нічого не пропало, злочин трапився кілька місяців назад, а я вже й поприбирати встигла,  то  їхати вони відмовились. Сказали,  що завтра дільничний завітає, якщо я бажаю. Я бажала, звісно, але й боялась. Оскільки добре знала підозрюваного, а також, що він шукав. І все та ж темна історія з минулого дідуся зв’язувала по руках і ногах. 

Ця безвихідь накочувала хвилею. І я раптово зрозуміла, як утомилась за  день. Здавалося, він тягнувся просто безкінечно. Але жовтаві вікна рідного дому наче вдихнули в мене енергію, примусили натягти на втомлене обличчя посмішку. Я не хотіла, що б мама помітивши мій стан, почала розпитувати. 

Швиденько розплатилася з таксистом та вибігла з автівки. Лиш на мить озирнулась, щоб побачити як жовтогарячі кружальця фар зникають за поворотом вулиці, і поспішила до рідної хвіртки. 

На кухні смачно пахло ваніллю та корицею. Мама не спала, сиділа за столом, стискала у руках здоровенну чашку паруючого чаю. Коли я гримнула дверима, вона скинула голову і напружено глянула мені у вічі.

‒ Привіт, ‒ чмокнула її в щоку. Вдихнула знайомий з дитинства аромат липи та ромашки.

‒ Не варто було мене чекати. Я ж пообіцяла, що буду швидко. І на таксі приїду.

‒ Я бачила, ‒ слабко посміхнулась. ‒  Але мені все одно незатишно, коли ти затримуєшся. 

‒ Я доросла дівчинка, мам. І вмію уникати небезпек. Повір, себе даремно наражати не стану.

Скинула вітрівку, повісила на гачок за дверима. Захопивши рюкзак, вмостилась поряд за столом.

‒ Знаю, Дарусю, ‒ зітхнула, відпила ковток чаю.

Мені було важко від того, що вона так переймається, але з цим нічого вдіяти я не могла. Лише оберігати, як тільки можу, від будь-яких стресів та негараздів.

‒ Ти глянь, краще, що мені дідусів колега передав. ‒ вирішила змінити тему й витягнула с рюкзака  фотографії.

Камеру вирішила не показувати про всяк випадок. Якщо вона стількох людей турбує, то краще, щоб мамі на очі не потрапляла.

‒ Старі фото?

‒ Так. Можливо, це наші родичі. Віктор Григорович у дідусевому столі знайшов.

Мама підійшла до буфету й взяла окуляри.

Я розклала на стільниці світлини. Чомусь на мить стало моторошно. Здалось, що з кожного зображення на мене дивиться уважний і напрочуд живий погляд. Куди б я не відійшла, ці люди  стежили за мною. Наче  глянцева, чорно-біла поверхня була для них химерною в’язницею. 

‒ Ні, Дарусь, ці люди не наші родичі, ‒ відволікла від лячних думок. 

‒ Але ти впізнаєш когось?

Мама, замислившись, поправила на переніссі окуляри й знову нахилилась над зображеннями.

‒ Я не можу бути впевнена, Даринко. Але ось цей, ‒ вона вказала на суворого, високого пана у капелюсі-казанку, ‒  мені здається знайомий.

‒ Здається? ‒ я також уважніше придивилась до нього. Він чомусь мені був особливо неприємним. Погляд колючий та жорстокий пронизував наскрізь. Уявляю, як важко було дивитись йому у вічі вживу.

‒ Я малою була. Зовсім. Ще мама, твоя бабуся, тоді жива була.  Він до нас приходив. До твого дідуся багато людей заходило. Студентів, з  якими вони в походи та на розкопки їздили. Проте були й от такі імпозантні чоловіки. Не зовсім нашого кола. Адже дідусь не відразу став шанованим викладачем. 

‒ І що вони робили? Для чого приходили?

‒ Не знаю, Дарочко. Це давно було, майже сорок років назад. Але я пам’ятаю, що одного вечора дідусь повернувся засмученим. У мене  саме температура підійнялась. Я хворіла на кір, а мама сиділа біля мене всю ніч, намагалась збити. Проте нічого не допомагало. Та, як на зло, гроза розгулялась, шалена така, з блискавками. Ми тоді ще знімали будиночок на Фільварках, якраз над каньйоном. І я з острахом спостерігала, як лютує стихія, марила від температури й страшенно  боялась, що наша хатинка рухне вниз від поривів сильного вітру. 

Але більше ніж гроза, мене лякала сварка батьків. Вони кричали одне на одного, а я ховалась під ковдрою і затуляла вуха. Вперше в востаннє в житті вони так сперечались. Лише коли я почала голосно плакати, дідусь зайшов в кімнату, взяв мене на руки, пригорнув. Пообіцяв більше не сваритись з бабусею. З того часу гості перестали до нас ходити, навіть його студенти.  

‒ Цікаво, ‒ потягнула я, задумливо постукавши по губах.

‒ Та нічого особливого, ‒ знизала плечима мама. ‒ Ми потім в центр переїхали, у ту квартиру на Коріатовичів. А іще…‒  мама наморщила лоба. ‒ Так дивно… Він сфотографував мене. Своєю фотокамерою. 

‒ Сфотографував? Навіщо?

‒ От я  думаю, навіщо? Ніч, я в піжамі. Вся мокра від поту. Мене через хворобу взагалі мама під машинку постригла, щоб волосся не плуталось. Ще висип по тілу.

Це й справді було дивно.

‒ А ти фото бачила? 

‒ Ні, ‒ похитала головою мама. ‒ Може то він перевіряв чи камера робоча?

‒ Може.. ‒ замислено погодилась я.

Щось у цій історії здавалось дивним. Вірніше, геть усе. І поважні гості нашого дідуся, зображення яких він чомусь зберігав, і те що маму, хвору на кір, він сфотографував. Адже на світлинах всі бажають бути гарними та охайними. Це зараз клацнув на телефоні кнопочку у будь-який момент, не сподобалось ‒ видалив. А раніше ж то ціла подія була. Люди вбирались гарно, зачіски робили, всією сім’єю вишиковувались… Прихід фотографа ‒ то була слава  на всю вулицю.