Розділ 6

Його погляд, здавалось, обпалював. Між нами повисла гнітюча мовчанка. Підсвідомо знала, що зараз мене вивчають як ніколи, і карі очі бачать душу наскрізь.

‒ Та певно вони, ‒ нарешті вимовив Орест і відвів погляд.

Я полегшено зітхнула, проте відчуття, що це був якийсь своєрідний іспит, тест, який я мусила пройти, поселився всередині й продовжував дряпати гостренькими кігтиками навіть тоді, коли за парубком зачинились двері.

Решту дня я раз-по-раз перевіряла чи камера на місці. Розуміла, що дістати її з рюкзака ніхто не міг, а все одно заспокоювалась, коли мої пальці проходились по теплій шорсткій поверхні. 

Відвідувачів наприкінці дня було ще менше. ніж на початку. Після обіду знову пустився дощ, і сірі хмари застили небо. У таку негоду хотілось сидіти в теплому домі, з чашечкою гарячого шоколаду і спостерігати крізь шибку за розбурханою стихією, а не боротися з нею на мокрих безлюдних вулицях.

Мимоволі посміхнулась, згадуючи, що прізвище мого нового знайомого також Негода. От і зійшлись дві “негоди”  одного звичайного, нічим не примітного дня, та принесли мені цілу купу незручностей, гмикнула подумки. А чи не забагато негод на мене одну? Хай би хоч одна минулась.

У крамниці похолоднішало. Сирість заповзала через кватирку, осідала на підвіконні крапельками вологи. Помітила я це лише підвечір, коли встигла замерзнути та почати шмигати носом.  Довелось накинути толстовку, яка з незапам'ятних часів висіла у нас тут у шафі. Я навіть пригадати не могла, кому вона належала, мені чи Оксані. Та відігріватись гарячим м’ятним чаєм. 

Ледве змогла дочекатись шостої години, щоб врешті зачинити двері та податися дому. А проте вже на самому порозі передумала. Щось наче в останній момент спинило, примусило завмерти у дверях, прислухаючись до внутрішнього відчуття. І це відчуття наполегливо підштовхувало відвідати квартиру дідуся.

Надвір я вискочила вже повністю захоплена цим бажанням. Якби не довгі літні вечори, то навряд чи наважилась після нападу крокувати вулицями міста. Проте зараз було все ще світло, не дивлячись на похмуру погоду, і я собі щиро пообіцяла більше не ходити провулками та незнайомими дворами. Не хотілось відчувати себе жертвою, дозволити тим пройдисвітам залякати. Дозволити пану Яну та іншим мисливцям за дідусевим фотоапаратом керувати своєю долею, своїми планами. Адже саме цього вони й намагались досягти − залякати мене до тремтячих жижок та примусити на блюдечку принести бажане. «Не діждуться!» − пирхнула подумки, та, натягнувши на голову каптура, впевнено рушила в потрібному напрямку.

Квартира  знаходилась всього за декілька кроків від крамниці. Недалеко від корпусу університету. Власе дідусь і отримав її ще за далеких радянських часів, як працівник цього самого університету. 

Старезний будинок на три поверхи з крутими сходами та високими стелями завжди мені здавався холодним та непривітним, наче в музей заходиш. А от сама квартира дідуся дихала затишком, незвіданими чудесами та чарівними історіями. Я завжди любила бувати у нього в гостях. Раніше ми з мамою тут навіть жили, а потім і матуся отримала невеличкий будиночок на околиці міста, куди ми приїхали, коли мені виповнилось десять. Проте у дідуся я бувала часто, забігала після школи та гуртка, залишалась на вихідних.

Проте з того самого дня його смерті я ні разу так і не наважилась переступити поріг. Було нестерпно боляче, наче серце виривали. Скільки разів стояла нерішуче біля дверей під'їзду та так і не могла відчинити двері. Мама заходила кілька разів, наводила лад, забирала зі скриньки квитанції та знімала покази лічильника. А я ось ні… Можливо, це дозволяло тішити себе ілюзією, що дідусь ще досі живий. Сидить собі в улюбленому кріслі, надівши здоровенні окуляри у роговій оправі, читає газету, або смажить млинці на кухні, чекаючи мене після художньої школи. 

Серце стискалось і кровило, підкочуючи до горла задушливу грудку. Але цього разу я не спинилась. Швидко вбігла по сходах на третій поверх та зупинилась перед знайомими оббитими дерматином дверима з циферкою тридцять два. Намацала у кишені зв’язку ключів. Вони все ще були там, на загальному у кільці, духу не вистачило їх зняти. 

Ключ легко ввійшов у паз та двічі провернувся. Тихенько клацнув старенький механізм, так, наче всі ці місяці регулярно користувались. Квартира, жила, дихала і з нетерпінням чекала господаря, який, на жаль, ніколи більше не повернеться. 

Я натиснула на ручку, і двері з тихим скрипом прочинились. У коридорі панувала темрява, пахло затхлістю та старим нежилим приміщенням. Безпомильно намацала на стіні вмикач. Спалахнула лампочка на стелі, а я завмерла ошелешено обвівши поглядом коридор.

Всі речі, шухляди, шафки були перевернуті. Одяг та документи валялись вперемішку на підлозі. З коридору було видно частину спальні, і там також царював безлад. Матрац був стягнутий з ліжка та лежав на підлозі. Постільна білизна, скручена жужмом, тулилась у кутку. Закинутий край килима відкривав частину підлоги, і дошки, щільно притулені одна до одної, були завзято подлубані. Дрібні  тріски валялись по всій кімнаті.

‒ Отакої… ‒ злякано прошепотіла, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.

Навіть не знала чому, але підкреслено акуратно зачинила двері. Клацнула, двічі провернувши замок. Була впевнена, що хто б не натворив цей безлад, його давно вже немає у квартирі. Лише відчуття чогось гидкого, до нудоти противного накопичувалось всередині, заважаючи оглядати все прискіпливо, брати до рук зіпсовані речі. Думки що чиїсь брудні загребущі лапи чіпали те, що було настільки дороге та  цінне, викликали тремтіння й огиду. Речі, якими я дорожила, валялись розбитими знищеними сплюндрованими. Щось можна відмити, відтерти від бруду, полагодити, а щось доведеться викинути. І з цим свідомість аж ніяк не бажала змиритись. Здавалось, як не відмивай, не відшкрібай квартиру, а липкий невидимий слід зловмисників залишиться на ній, наче тавро.

Дістала з рюкзака телефон і набрала маму.  Я нарахувала п'ять довгих гудків перед тим, як почулось тихе “алло”. І звичайно ж встигла собі навигадувати усяких страхів.